Притча про блудного сина чи доброго Батька, як її інколи називають, є уроком покаяння, що приготовляє нас до благодатного часу Великого Посту. Це історія про покаяння, якому передує упадок, покаяння, якому передує гріх. Це розповідь про сина, який через власну легковажність покидає дім любові, Отчий дім, і повертається до того дому іншою людиною, та все ж сином. Це зворушливий опис батьківської любові, надії та очікування, що не піддається логічному поясненню, а просто змушує думати – думати про Бога і думати про себе. І, врешті-решт, це розповідь про мене, одного з тих мільйонів синів, який щодня звертається до Бога “Отче”.
У цій притчі розповідається, як один легковажний юнак не захотів жити в батьківській хаті у злагоді і мирній праці та зажадав від свого батька, щоб той віддав йому належну частину майна. Батько дав, і син пішов далеко. Через деякий час він залишився ні з чим, тому що у веселощах, гульбищах і розпусті проводив своє життя. Порок швидко зробив свою справу: розпусник лишився без майна, без лукавих друзів, яким нічого було вже робити біля нього збіднілого. Перед ним – корм для свиней, на ньому – злиденний одяг, у ньому – тяжка туга, муки пробудженого сумління. Можливо, ще мить – і безодня розпачу поглине його.
Але пам’ять про те, що живе його добрий батько, не дала йому впасти в цю безодню, рішучість встати й піти до батька відвела нещасного від неї. Він без зволікань вертається до батька з твердим наміром сказати йому: «Отче, согрішив я проти неба і перед тобою, прийми мене не сином, ні! – Я вже не заслуговую такої ласки, – а останнім наймитом твоїм!». Святитель Іоан Златоуст говорить про те, що ця притча про відпалих після хрещення, які згрішили, бо у блудного сина є батько – Отець Небесний, Який наділяє дарами – належною частиною спадку. А ми Його невірні діти розтрачаємо ці дари лише для свого гріховного задоволення і своєї втіхи…