Святом Входу Господнього до Єрусалиму ми, дорогі брати та сестри, відкрили чергову сторінку життя нашого Спасителя та історії нашого спасіння – Страсну седмицю. Ще декілька днів і Господь завершить Своє земне життя і в цьому буде звершення всього, всієї ідеї боговтілення. Сам Спаситель згодом підтвердить це на Хресті. Не впустивши ні пари з вуст, на кінець, з останнім подихом промовиши лише одне: «Звершилось!»
Вербна неділя – свято торжества і радості, але саме це свято – початок Страстей Господніх, початок того великого непорозуміння людського, безневинною жертвою якого став Господь наш Ісус Христос. І саме це робить його одним з найтрагічніших двунадесятих свят церковного року. Як же ж так? – можемо ми поставити собі питання. Ми стоїмо в храмі з пахучими вербами і пломеніючими свічами, з радісними обличчями і посмішками, про яке горе може іти мова!? Усе в цьому святі – торжество: Христос вступає в Святий Град, зустрічають Його радісні натовпи народу, готові з Нього зробити свого політичного вождя. У думках натовпу, мабуть, царила одна думка: «Ось вже скоро наступить царство Ізраїля! Прийшов таки наш Месія!» Всі раділи! Якби ми лиш бачили ці очі! Дітки кричали. Матусі не знали, що сталося з іхніми чадами. Діти пророкують; лежать на грудях у своїх матерів і пророкують! Місто трясеться ніби від землетрусу. І всім добре. Всім радісно. Всім… окрім однієї людини…
Крім Ісуса Христа, на якому немає ні усмішки, ні торжества, ні радості.
Він заїжджає в Єрусалим без посмішки. Він – заїжджає і Його праве плече вже відчуває той тягар хреста, який на Нього покладуть і який Він буде незабаром нести. Зовсім скоро усе це торжество, ця невимовна радість, захоплення, побудоване на непорозумінні і самообмані, закінчиться, а натовп, який сьогодні кричить: «Осанна Синові Давидовому!», тобто «Красуйся, радій царю Ізраїля», через декілька днів з страшною люттю і ненавистю буде вимагати Його розп’яття.
