ІСТОРИЧНЕ ВВЕДЕННЯ
Маленьке історичне введення у розвиток літургії, дуже корисне для кращого розуміння обрядів богослужіння, бо вид який має сьогоднішня літургія - це плід довгого розвитку, в якому було поєднано Старозавітне богослужіння і Служіння таїнств встановлених Христом. Бог заклав основу Служіння - це служіння Слова і Таїнств, і це є Божим запровадженням. Але зовнішнє оформлення літургії є діло Церкви, бо в Ісусі Христі ми маємо християнську свободу, щодо способів і традицій виявлення нашої віри. Єдине, що є незмінне - це обов'язкове проголошення Євангелія та незмінність запроваджених таїнств, Господньої Вечері та Хрищення.
Також для нас буде дуже цінним розглянути деякі літургійні коментарі, щоби побачити як стародавня Церква зрозуміла і пояснювала різні обрядові дії, бо самі Служебники (рукописні та друковані) подають нам лише тексти, а літургійні коментарі показують нам, як виглядало обрядове оформлення складових частин літургії, а особливо яке значення вкладалося в ці обряди Отцями Церкви...
Божественна літургія має своє обґрунтування в Св. Письмі, як і кожне церковне таїнство (Причастя і Хрищення), бо Таїнство Тіла і Крові встановлено Самим Господом на Його прощальній Вечері з учнями: "26Як вони ж споживали, Ісус узяв хліб, і поблагословив, поламав, і давав Своїм учням, і сказав: Прийміть, споживайте, це тіло Моє. 27А взявши чашу, і подяку вчинивши, Він подав їм і сказав: Пийте з неї всі, 28бо це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!"... Христос заклав основу на якій було збудовано величний богослужебний літургійний храм в якому все обертається навколо Служіння Слова і Таїнств.
Вже за апостольських часів встановлюється окремий тим християнського богослужіння під впливом і на зразок синагогального - це так зване гомілетично-дидактичне богослужіння, яке охоплює спільні молитви, спільні співи, а головне читання і пояснення Св. Письма. Вже в часи апостолів такий вид богослужіння відбувається разом із Євхаристією. В пізніших століттях, приблизно ІІ-ІV ст., ці два типи богослужіння зливаються в одну літургійну форму, бо раніше гомілетично-дидактичне богослужіння правилося в синагозі, а Господня Вечеря по приватних домівках християн.
Також на розвиток літургії мав вплив так званий гелленізм, бо через поширення християнства по Римській імперії, апостоли та інші християни стикалися з поганами і мали пристосуватися до їхнього способу мислення та понять, щоби плідніше проповідувати "Христа розп'ятого". По-перше, це використання грецької мови... По-друге, грецького способу мислення у оформленні деяких молитов та обрядів літургії.
Особливо слід зазначити, що на розвиток літургії в перших сторіччях дуже вплинули єресі, особливо христологічні єресі IV-V століть (аріанство, несторіанство, монофізитизм). Через постання єретичних вчень, перші християни мусили локанічно сформулювати правовірну християнську догматику, тому не одноразово до літургії додавалися нові молитви з виразною протиєретичною тенденцією. Наприклад, введення "Символу Віри" і "Єдинородний Сине..." тощо.
Про розвиток літургії в ІІ-ІІІ сторіччі ми маємо дуже мало інформації, бо це були важки часи переслідувань християнства. Трохи можемо взнати із твору "Дідахе" (Вчення 12-х Апостолів, приблизно ІІ століття). Але найстарший опис літургії зустрічаємо в "Апології" св. Юстина (155р.): "Євхаристія - це не звичайна собі пожива, але Тіло і Кров Христова. Служба Божа, за описом св. Юстина, починається читанням св. Письма Старого і Нового Заповіту. По скінченні читання св. письма слідувала промова настоятеля євхаристичного зібрання. Він заохочував приявних переводити в життя почуті науки. По науці вставали всі вірні і спільно відмовляли моління та здоровили себе поцілунком миру"5. Опісля цього диякони приносили хліб і вино з водою і починали Господню Вечерю словами запровадження (освячення), громада відповідала "Амінь". Потім йшло розділювання освячених Дарів між приявними...
Важливим документом про літургію ІІІ ст. є так зване "Апостольське Передання" св. Іполита Римського (235), у ньому маємо не тільки опис, але і текст Літургії своїх часів, який в основному дає зміст євхаристичної частини Служби Божої. В якій, ще немає: "Свят, свят, свят", "Отче наш" та інших гімнів та молитов. Але у порівнянні зі службою св. Юстина маємо поширення і збагачення літургії. Також варто зазначити, що в св. Іполита після слів запровадження Господньої Вечері йде молитва про зіслання Св. Духа (епіклеза). Тож ми можемо зробити висновок, що цю молитву було додано лише у поапостольських часах в ІІІ сторіччі...
У тому самому часі про Службу Божу пишуть також і інші отці Церкви. Наприклад, з творів Івана Золотоустого (407) можна багато довідатися про літургію антіохійську (був священиком) і константинопольську (був єпископом). Літургія Івана Золотоустого є посестрою літургії св. Якова і тому пояснення св. Кирила є допоміжне у пізнанні візантійської літургії.
Великий вплив на розвиток і пояснення літургії мали коментарі до літургії Псевдо-Діонісія (приблизно V ст.), вони були повні глибоких думок, філософської спекуляції, містичного забарвлення і подиву гідної послідовності, які створили богословсько-містичну школу, що вплинули як на Західну так і Східну богословську думку. Практично все пізніше візантійське богословіє ґрунтується на засадах Псевдо-Діонісія. "У творах Псевдо-Діонисія спливаються первні платонічної і неоплатонічної філософії з християнським світосприйманням. У цьому й треба шукати причини великого успіху творів Псевдо-Діонисія на візантійському ґрунті.
Св. Максим Ісповідник (662) у творі "Містагогія" розбудував і розвинув символізм Псевдо-Діонісія та застосував її до обрядів візантійської літургії, бо той сам писав про літургію сирійсько-єрусалимську типу...
Хотілося би зазначити, що з IX-XIX століття дуже розвинулася символістичне тлумачення обрядів, яке було відмінне від символіки Псевдо- Діонісія. Це був новий рід літургійної символіки, відмінний від символічних тлумачень патричної доби, бо у візантійському літургійному символізмі запанував алегоричний метод тлумачення Св. Письма, що вийшов з олександрійської богословської школи...
У порівнянні деяких формулярів літургій, що дійшли до нас з IV століття, з формуляром "Апостольського Передання" св. Іполита, побачимо багато нововведень, додатків, яких не було в попередніх сторіччях. Наприклад: вставка Господньої молитви, опісля гімну "Свят, свят, свят...", поминання Святих, мертвих і живих на каноні, введення єктенійних молінь тощо.
Першооснова християнської літургії була дуже проста і концентрувалася на тій частині яку зараз називають каноном євхаристії. Обряди були в зародковому стані, і частини, оточуючі anaforan не мали встановленого місця та постійної форми. На цій основі місцеві церкви розробляли літургійні форми з різним обрядовим змістом. Вони дійшли до нас в основному в таких формах, як Західна: ґалійська, миланська, амвросіянська, кельтійська, мозарабська, римська тощо, але запанував обряд Римський, від богослужбової мови - латинський обряд. На Сході літургіно-обрядове життя було більш різнорідне, там сформувалися такі важливі обряди: візантійський, вірменський, сирійсько- антіохський, халкедонський, алексаднрійсько-коптійський, ефіопський... Але більш простіше розподілення на два напрямки: єгипетсько-александрійська й сирійсько-палестинська.ЛІТУРГІЯ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ОБРЯДУ
Після того, як ім. Константин Великий вибрав місто Візантію під нову столицю східно-римської імперії і назвав його "Новим Римом" (Константинополь), надавши сильну підтримку держави, візантійські єпископи набирають силу і починають з часом займати провідне місце в церковно- адміністративній ділянці.
Літургія Константинопольської церкви, молодша від усіх нами раніше зазначених, створилася на їхній основі і в своїй основі була еклектичною. Вона собою представляє переробку сирійсько-палестинського типу, і таким чином наближується до літургії ап. Якова. Візантійський обряд не створений у Візантії, лише перейняли обряд з Антіохії розвинули й удосконалили. І через головний осередок свого розвитку й поширення цей обряд справедливо називається Візантійський.
Візантійський обряд у відправі Служби Божої вживає двох літургійних формулярів: Літургії св. Івана Золотоустого і Літургії св. Василя Великого.АВТОРСТВО І ПОХОДЖЕННЯ ЛІТУРГІЇ ЗОЛОТОУСТА
Питання про авторство і походження літургії яка приписується Івану Золотоустому дуже складне, через брак певних доказів про складення літургії саме ним. До того ж, "сьогоднішня Золотоустова літургія має багато додатків, змін і модифікацій, як у текстуальній, так також і обрядовій сторінці, які ввійшли до неї багато сторіч по смерті св. Ів. Золотоустого. Такими вставками пізніших сторіч є наприклад, антифони, Єдинородний Сине, Трисвятоє, Іже херувими, Символ віри і деякі інші гимни й молитви сьогоднішньої Золотоустової літургії"15. Тому жоден не буде сперечатися, що вище наведені літургійні частини не можуть бути приписані авторству Івана Золотоустого, бо вони походять із пізнішого часу. Отже, коли йде мова про авторство літургії Золотоуста, то всі розуміють під цим лише авторство самої євхаристичної анафори, тобто мається на увазі стислий формуляр Євхаристичної частини літургії. "В такому глузді анафора обіймає всі священичі молитви, почавши від відпущення оглашенних аж до відпущення вірних, це значить євхаристійний канон зі своєю приготівною частиною і з обрядом св. Причастя. Поняття анафори покривається отже меньш- більш із поняттям так званої літургії вірних"16.
Припісування літургії візантійського обряду св. Іванові Золотоустому має за собою лише одне свідотство Псевдо-Прокла в "Трактаті про передання божественної літургії", який раніше приписували св. Проклові (446), що був на владичому престолі в Констанинополі після св. Івана Золотоустого. "Автор згаданого трактату розповідає про те, що багато св. мужів (як нпр. св. Климент, св. Яків) списали чин св. літургії. Однак з часом почала остигати первісна ревність у Церкві, то й ці Служби Божі стали для вірних надто довгі і вони нудилися на них. Це спонукало св. Василія дещо скоротити чин св. літургії. Однак тому, що християни щораз більш остигали в ревності і не приходили на Службу Божу, св. Іван Золотоуст з огляду на отяжілість і людське лінивство і щоб диявол під покришкою довготи літургії не відтягав християн від св. Тайн, скоротив іще більше чин св. літургії"17.
В Барберинському кодексі від VIII століття (788-789 р.), вперше виступає ім'я Золотоуста - це найстарший рукопис трьох літургій. В цьому кодексі "імення Золотоуста стоїть не перед цілою анафорою (літургією), але лише перед деякими літургійними молитвами, себто перед молитвою оглашенних, перед молитвою предложення (перед каноном) і перед заамвонною молитвою. Цілість літургії не носить іще наймення св. Золотоустого"19. Лише з XI століття ім'я св. Івана Золотоустого вміщено на початку літургії. Золотоустова літургія займає в кодексі друге місце по Василевій. В тексті літургії Золотоуста є лише молитви священика без дияконськіх (немає єктеній, гімнів, антифонів). Богослужіння починається молитвою проскомідії, але в тут немає жодних молитов сьогоднішньої літургії яку використовує Православна Церква. Можливо Барберинський кодекс, через свою простоту більше підходить до первісної редакції Золотоустової літургії, який був вихований в правилах антіохського ритуалу, і під його впливом мала бути зроблена реформа літургії.
"Літургія св. Василія Великого за своїм змістом і порядком однакова з Літургією св. Іоана Золотоустого. Відмінність її від останньої полягає ось у чому:
Молитви, які священик читає таємно (про себе) у вівтарі (особливо євхаристичні), значно довші, а тому і співання на цій Літургії бувають протяжнішими.
Слова Спасителя, якими Він встановив таїнство св. Євахаристії, виголошуються так: дав святим Своїм Ученикам і Апостолам і сказав: прийміть, споживайте, це є Тіло Моє... і затим: дав святим Своїм Ученикам і Апостолам і сказав: пийте з неї всі, це є Кров Моя...
Замість піснеспіву: Достойно є, і це є істина... співається особлива пісня на честь Божої Матері: Тобою радується, Благодатная, всякая твар, ангельський Собор, і чоловічеський рід...
Крім того, на Літургії св. Василія Великого, яка проводиться у Великий Четвер, замість - "Іже херувими" співається: "Вечері Твоєї Тайної, Сину Божий...", а у Великодну Суботу - Нехай змовкнуть усякі уста людські...
Однак із різних літургійних документів можна зробити висновок, що перед IX століттям літургія св. Василя Великого була вживана частіше, і навіть мала б бути першим формуляром Служби Божої візантійського обряду. Лише наприкінці XI століття і на початку XII Золотоустова літургія займає перше місце перед Василевою.
На мою думку мотивом, що спонукав не лише Василя Великого, але також Івана Золотоустого до нового викладення літургії - це надмірне збільшення її складу і охолодження християн до служби, вони прагнули надати богослужінню більш строгий і стійкий вигляд повернувши до першопочаткових форм.ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ЛІТУРГІЇ ЗОЛОТОУСТА
Історичний розвиток літургії св. Івана Золотоустого можна поділити на три періоди: первісна редакція V-VIII ст., період рукописних списків VIII-XVI ст., період друкованих служебників XVI-XX століття.
Про період "первісної редакції V-VIII ст." ми практично нічого не знаємо, окрім згадок деяких церковних письменників та істориків про нововведення та зміни в літургії. У V ст. введено гімн "Святий Боже"; в VI ст. гімн "Єдинородний Сине", "Іже Херувими", а також введено до літургії Символ Віри, а в VI-VIII ст. вводяться до літургії антифони, а проскомідія з літургії вірних переходить на початок Служби Божої.
З періоду рукописних списків VIII-XVI ст. зберіглося багато цінних служебників які вказують, що літургія Золотоуста була в багатьох редакціях, і що не було літургійно-обрядової однообразности. В XIV ст. вийшов "Устав константинопольського патріарха Филотея"21, який бажав ввести літургійно-обрядову однообразність і впорядкованість у різних богослужіннях візантійського обряду. Филотей остаточно ввів Єрусалимський церковний устав і виключив Студійськи, які до цього рівночасно існували у візантійському обряді.
Филотей у подробицях встановив чин проскомідії, яка до цього була різнообразна і хаотична. Він устійнив текст літургії Золотоуста, який з невеликими змінами вживає візантійський обряд. Було усталення рубрик Служби Божої. Цей "Устав" на землях України і Московії вводив київський митрополит Кипріян Цамвлак (1381-1382; 1390-1406), також устав став зразком для друкованих служебників22.
В період друкованих служебників XVI-XX століття розвиток торкається більш обрядово-рубрикальну сторінку літургії. Першу редакцію творять грецькі служебники основані на "Устві" Филотея і його додержується, бо завжди були ворогами нововведень та змін у служебники. Вана слугувала основою для літургійних реформ Петра Могили та патріарха Никона. Бо майже всі служебники були видані приватними друкарнями і мали помилки, недоліки, перекручення слів і різні граматично-логічні вади.
Після падіння Константинополя (1453) московська митрополія щораз стала більше звільнятися від його панування. Тож із часом до московських рукописних служебників вкралося багато помилок, перекручень, недоглядів і додатків, бо в XV-XVI ст. вони не базувалися на грецьких зразках.
Сьогодні ми можемо стверджувати, що найвпливовішою працею Теодора Ярчука для українського лютеранства є його "Український Євангельський Служебник" виданий теж 1933 року. У цьому "Служебнику" викладено реформовану Теодором Ярчуком відповідно до Біблійних принципів літургію Івана Золотоустого. "Український Євангельський Служебник" також вміщує інші необхідні види богослужінь, читання, які є необхідними для богослужебного життя церкви тощо. Сам Теодор Ярчук, посилаючись на Святе Письмо та Віросповідні книги лютеранства, писав про свою працю: «Наведені місця зі Святого Письма і Євангелицького визнання віри та загальна пошана до літургічної форми богослужінь, засвоєної з давніх давен в українському народові, були провідними ідеями при укладанні цього українського євангельського Служебника. Нехай же служить він на славу Святій, Одноістотній, Животворящій і Неподільній Трійці, на користь Українському народові і на добро всім братам у вірі - українським євангеликам»"30.
Ознаки Церкви (Боже Слово у чистоті і Таїнства - засоби благодаті) та сотеріологія (наука про спасіння) - це основа літургії. Це літургійна реальність; вісь, навколо якої обертається Церква та все літургійне життя. Тобто еклезіологія, сотериологія, богословіє, але у центрі Голгофський хрест, тобто питання християнського поклоніння...
"Lex orandi lex cridenti" - закон молитви є закон віри. Це латинська приказка, яку ми перефразували в лютеранському контексті: "закон віри є закон молитви", бо молитва завжди сформована вірою - це її плід, який сформував Св. Дух за допомогою Засобів Благодаті...
Аугсбурзьке віросповідання ХХІ31: "Найвищою формою богослужіння є щиро шукати та закликати ім'я Ісуса Христа в усіх потребах і проханнях". Бог служить людині і найвищий елемент християнського поклоніння - це служіння у дусі та правді... "Він Сам пообіцяв чути наші молитви" (АВ. ХХІ), також Слово Боже нам каже: "Якщо хто-небудь грішить, ми маємо заступника перед Богом праведника Ісуса Христа" (1 Ів.2:1).
(Апології IV:227) Филип Мелангтон каже про оправдуючу віру, яка тримається за Христа, тому що вона передає Його заслуги нам, і через це Його благодать... Тому віра - це не просто знання, але скоріше бажання прийняти і схопити те, що дає Бог, бажання утримати обітницю Євангелія.
Вірне поклоніння - це вірити в Бога і приймати благословення Євангелія.
Віра - це вплив на нас Євангелія і любов є природна відповідь. "Ми любимо Його, бо Він перше нас полюбив" (1 Івана 4:19). Любов Христа проникає в нас та змінює наші серця. І вже наша нова (відроджена Св. Духом) природа бажає і прагне служити Богу: подякою, хвалою, прославленням, тощо...
В Апології IV:310 Филип Мелангтон знову зазначає: "Служба поклоніння Євангелія - це отримання добрих речей від Бога. Поклоніння Закону - це пропонування наших добрих речей Богу (ми не можемо принести доброго Богу, поки ми не примирені з Ним і не відроджені через Євангеліє)". Поклоніння Євангелія - прощення гріхів, благодать і праведність (Ів.6:41; Мт.17:5). Поклоніння - це слухати Слово Христа, молитва, проповідь, подяка...
Закон та Євангеліє витікає від Бога, Закон вимагає від нас досконалості, а Євангеліє дає нам її. Кожен хто каже, що Закон надихає їх на поклоніння, помиляється, бо християни приносять себе, як євхаристичну жертву Богу - це не поклоніння Закону, а поклоніння Євангелія...
Тому спів псалмів - це прояв віри і є поклонінням Богу, а не порожній церковний ритуал. В Лютеранській Церкві спів псалмів, гімнів... використовується для навчання і поклоніння.
Форми поклоніння:
Зовнішні форми, як такі.
Живе послання у формах і у вірі, які отримують ці живі форми.
Головні форми поклоніння:
Молитва до Христа
Віра в Бога і бажання отримати благодать.
Проповідування Євангелія.
Справжнє поклоніння - утримувати, те що дає Бог --- це замкнуте коло подяки і поклоніння (1,2,3), яке завжди Христоцентричне...
Аспекти поклоніння:
Сакраментальний аспект поклоніння
Жертовний аспект поклоніння розповсюджується на наше життя, як відповідь на Євангеліє
А) умилостивляюча жертва (смерть Христа)
Б) євхаристична жертва... (проповідь, віра, молитва, подяка, сповідь, страждання святих, добрі діла...- все, що витікає з віри) ------, але це не заслуговує прощення гріхів!!!
"67 Але як ми вже говорили раніше, що евхаристична жертва не заслуговує примирення, а здійснюється тими, хто вже був примирений - точно так же, як скорботи не дозволяють заслужити примирення, але є евхаристичною жертвою [евхаристичним жертвоприношенням], коли ті, хто вже був примирений, переносить їх" (Апологія XXIV(XII):67). Филип Мелангтон зазначає: "Літургія і всі її компоненти є євхаристичною жертвою". Приклад: Читання проповіді, як плід віри - є жертвою... Послання яке проповідується і сама проповідь (зміст) дар Божий, але дія проповідування - є активне поклоніння (2/Б)...
У церкви є віра і вона хоче служити Богу, тому лютерани навчають, що, як акт віри - служіння є відповіддю на присутність Бога, це плід віри і як духовна євхаристична жертва Богу. Без віри літургія не є поклоніння - це зовнішній ритуал, але як плід віри це євхаристична жертва.
Мартін Лютер у "Великому катехізисі" (Декалог, р.84) каже: "ми тримаємо святі дні, щоб люди мали можливість брати участь у громадських поклоніннях..." можуть збиратися і слухати, розмірковувати над Словом Божим, потім прославляти Бога хвалами подяки...
Поклоніння: проповідь Євангелія, віра, закликати в ім'я Христа-це головне поклоніння!!! Це прийняття нами (у вірі), того, що Бог служить нам і віра - це результат. Вона веде серця які вдячні богу. Віра - це пасивна реальність, результат Божого примирення (віра не є жертвою примирення!)
Бог використовує християн як інструменти для носіння і проголошення Його Слова... Використовує людей які змінені (відроджені) і їхня нова природа бажає проголошувати Боже Слово (пастори і всі християни...) і це їхнє бажання як відповідь на віри (на жертву Бога) - це і є євхаристична жертва Церкви...
Це відповідь віри на те, що зробив для нашого спасіння Єдинородний Син Божий, наш Господь Ісус Христос. Він дав нам прощення наших гріхів та мир із Богом Отцем тощо. "І подібне наше реальне благо гарантоване самим Богом, тому що досягнуто Сином по бажанню Його в категоричному рішенні (to Qelhma), що задовольняє істинно батьківське відношення до нас (Фил. 4:20; 1 Сол. 1:3), а це природно повинно (eih) викидати [исторгать - рос. м] (Гал. 1:5) вічне славословіє наше вічному Богу. Але слава лицю краще усього виражається в служінні йому, яке в нашому випадку очікується пропорційним впливу і невичерпності викуплення Христова"32.
Бог через Слово Своє проголошене на богослужінні чи прочитане вдома вчить нас молитися, а потім вже навчені ми молимося, тому дисциплінована молитва обрамлює літургійну практику, об'єднуючи проповідь і таїнство... Це колективна молитва за всіх і за все не пов'язуючи особливих бажань, бо вся Церква молиться, немов би відображуючи у дзеркалі те, що написано у Слові Божому...
Літургія прикладає Слово Боже до нашого життя, коли ми поклоняємося на богослужінні (пастор піднімає освячені елементи... - це Агнець Божий і всі співають "Агнус дей"). Літургія з'єднує нас з тим, що вже є правдою, бо Небеса вже тут, Господь посеред нас і ми співаємо хвалу. Зараз ми дивимося очами віри в Боже Слово і Таїнство, а потім будемо бачити лице в лице...
Літургія - це представлення божественної розмови між Богом та людьми, вона подібна диханню, коли ми вдихаємо Слово і видихаємо слова віри - це повітря життя, яке ми потребуємо щомиті...
Тож вихований в лютеранському дусі пастор Теодор Ярчук мав зробити літургійну реформу, щоби повернути її у першопочатковий стан, так само робили Василь Великий та Іван Золотоуст. Бо було впроваджено багато вчень та додатків які не відповідали первинному духу літургії, і це затьмарило Євангеліє Христове...
Ми вже багато говорили про жертву, тож у IV столітті Кирил запропонував літургію як умилостивлення, що поступово захопило Західну церкву. Тож Ярчук в своїй редакції літургії відкинув слово "жертва", змінивши текст на: "Розкаяння, любов і мир нехай буде змістом нашого богопочитання", бо в посланні до євреїв у 10 розділі зображено єдину умилостивляючу жертву - це Христос, "бо жертвоприношенням одним вдосконалив Він тих, хто освячується" (Євр. 10:14), а всі інші жертви були лише типи Христа...
Наприклад, говорячи про закликання і прославляння святих у тій формі, як вона визначилася з IV-V століть, ми би підкреслили надмірність цього прославляння в сучасному богослужбовому укладі Православної Церкви і бачимо у цьому показник "затьмареної нині соборного экклезіологичної свідомості Церкви". Бо лише Євхаристія є той єдиний суттєвий зв'язок наш з померлими, коли ми у Таїнстві поєднуємося з Христом, і лише в Христі і через Христа ми маємо зв'язок з Небесною Церквою. Він є та точка, яка поєднує Земну і Небесну Церкву і закликання та прославляння померлих у тій формі, які розвинулися з часом в Православній Церкві, на мою думку, принижує нашого Господа (не можна робити те, що не тільки не наказано але й заборонено [1Сам.28; 1Хронік 10:13-14]), бо закликати (шанувати, поклонятися...) треба лише до Нього.
Православний протоприсвітер Олександр Шмеман стверджує, що відбувся крутий поворот у константинівську епоху в тім відношенні, що з'явився новий шар у богослужінні у виді "надзвичайного росту і розквіту шанування святих"33. У кінцевому результаті - у нас "місячна мінея панує в богослужінні... Hа це буквальне "затоплення" богослужіння месяцесловом уже давно звернена увага істориків літургії"34.
Продовжуючи дану в книзі характеристику прославляння святих, Шмеман пише: "У самому загальному змісті зміну цю можна визначити так: із сакраментально-эсхатологного "наголос" перейшов в цьому культі на освячувальний і ходатайственний зміст шанування святих. Останки святого, а потім і предмети, що належать йому чи були в зіткненні з його тілом, сталі сприйматися як священні предмети, що мають здатність передавати свою силу тим, хто до них доторкається... Рання Церква оточує останки мучеників великою пошаною, - але нізвідки не видно, пише O. Delahaye, що цим останкам приписувалася в цю епоху особлива чи сила що від дотику до них очікується особливий надприродний результат! До кінця ж четвертого століття численні свідчення показують, що в очах віруючих деяка особлива сила минає із самих останків (посилання на книгу O. Delahaye). Цією вірою значною мірою порозуміваються характерні для нової епохи факти знаходження мощів, а також і дроблення, перенесення і весь розвиток шанування "вторинних святинь" - тобто різних предметів, завдяки своєму дотику до мощів, що стають у свою чергу джерелом освячувальної сили. З іншого боку, - продовжує автор, - розвивається і ходатайственний характер культу святих.
З IV століття, - продовжуємо витримку з книги Шмемана, - у Церкві виникає спочатку побутове, практичне, а потім вже і теоретичне, богословське, сприйняття святих, як особливих заступників перед Богом, як посередників між людьми і Богом. У цьому ходатайственному сприйнятті міняється первісний христоцентричний зміст шанування святих. У ранньому переказі чи мученик святий є, вище усього і насамперед, свідок нового життя і тому образ Христа"... Читання мученицьких актів у першохристиянській Церкви мало на меті "показати присутність і дію Христа в мученику, тобто присутність у ньому "нового життя", а не в тім, щоб прославити святого... Але в новому ходатайственному сприйнятті святий центр ваги переміщається. Святий є заступник і помічник... ушановування святих включається в категорію свята", з метою "прилучити віруючих священній силі даного святого, його особою благодаті... Святий є присутнім і як би є у своїх чи мощах іконі, і зміст його святкування в тім, щоб через вихваляння його і дотик до нього одержати освячення, що і складає, як ми знаємо, головний зміст містеріального літургійного благочестя". Тож і це невірне розуміння було виправлене пастором Теодором Ярчуком, коли він у лютеранському, євангельському дусі зазначив, що ми разом зі святими молимося як єдина церква: "за прикладом Діви Марії і всіх праведних себе самих в все життя наше Христу Богу доручимо".
Про пізніше здійснення Євхаристії о. А. Шмеман пише: "характерно поступовий розвиток тлумачення обрядів Літургії в її таємничому ("мистериальном") зображенні життя Христа... Це - заміна экклезиологичного сприйняття Євхаристії зображувально-символічним, і вона усього очевидніше виражає містеріальне переродження літургійного благочестя. З цим переродженням зв'язане виникнення цілої нової частини Євхаристії - проскомідії, цілком і винятково символічної і в цьому змісті "дублюючої" Євхаристію (символічна жертва при розрізуванні хліба й уливання вина в чашу і т.д.)"35.
Жертвування євристійного Агнця на дискосі так, як приписує його сьогоднішній чин Проскомідії в Православній Церкві, походить лише від Х століття, а проскомідійні поминання живих і померлих розвинулися лише від XI-XIV століттях. Спершу священик клав на дискосі цілий хліб і вливав до чаші вино (іноді з водою) без жодних супровідних молитов, так це описують списки літургії від VIII-IX століть. Годі вже і казати про символічні тлумачення "звізди" і "покровців", які на мою думку мають чисто практичне завдання, а кадіння їх було приписане також лише в XI ст., хоча це дуже гарний символ духа жертви й молитви з боку людини - це завжди вважалося символом почитання і шанування Бога з боку людини. В Лютеранській Церкві такі традиції є справою адіафори і не викликають суперечок.
Але нашарування людських думок і зловживань алегоричними методами тлумачення не лише Св. Письма, але також і самої літургії приводить до її збільшення, ускладнення і відволікає від дійсного її призначення - проголошування Євангелія, що і виправив душпастир Теодор Ярчук. Бо реформація спрямувала поклоніння на:
Господа нашого Ісуса Христа і Бога разом зі святими, а не до святих...
Піднесли проповідування Слова Божого, бо через алегоричні методи тлумачення та вчення Псевдо-Діонісія та Кавасили т.д. наповнили містицизмом Службу Божу, що практично зменшило проповідування Слова до мінімуму в Православній Церкві (про ці тенденції було вже зазначено раніше). Проти цього виступали Мартін Лютер та Іван Золотоуст т.д.
Перехід богослужінь на рідну мову (геть латинізацію т.д.). Лютер бажав, щоби кожен мав Біблію рідною мовою...
Було повернуто людям (громаді) спів псалмів, пісень, гімнів - раніше через складність співу люди не мали можливості приймати участі в богослужінні - це повернуло екклезіологічний зміст до літургії, коли ціла Церква приймає участь у поклонінні - громада стає активною в сповіданні віри, яка є дар Св. Духа. Бо Слово Боже - це те, що в нас і те, що постійно приходить зовні (Засоби Благодаті), але в обох випадках дає життя...
Християнське Богослужіння - є церемоніальним (церемонія - зовнішня дія яка супроводжує літургію) і тому треба розрізняти Божественно запроваджені церемонії (у хрищенні, у причасті, у проповідуванні) та запроваджені Церквою. Деякі слова в літургії цитуються прямо з Біблії, тому запроваджені, а деякі це природне застосування св. Письма за християнською історією і відображають послання і перебувають у гармонії з божественно запровадженими церемоніями і вченням Біблії. Тож жодна людська церемонія неповинна суперечити божественно запровадженим церемоніям. Тож принцип "Sola scriptura" був застосований і при реформуванні літургії пастором Ярчуком. І я би не став казати, що він був змушений змінити літургію Золотоуста під тиском і на зразок західної літургії, він як вірний лютеранин який жив принципами реформації вложив в свою працю по реформуванні літургії саме те в що щиро вірив і чим жив, без будь-якого тиску. Інакше було просто запроваджено в "Євангелицькій церкві аугсбурзького віросповідання" західного типу традиції та літургія. На мою думку, це було впровадження чистого Євангельського вчення, так звана "маленька реформація" на Україні, в тих традиціях до яких звикли наші прабатьки, а саме у візантійському обряді. Тож керуючись лютеранським принципом "Sola scriptura", церемонії які не несуть собою якогось послання у нашу культуру і не вказує на Христа, її можна відкинути, бо ця церемонія втрачає значення і порожнім ритуалом...
Тертуліан писав, що благословення християн знаком хреста (І-ІІ ст.) - є вселенська традиція, бо віруючі не поділяли своє життя на християнську активність і побутову, все і в усьому Христос... Тож церемонія ілюструє слова які промовляються і окремо від Слова Божого немає значення і сили. [Тож нам не треба бути категоричними і відкидати добрі традиції (зловживання не відмінять вживання), але треба пояснювати їх значення громаді]. Знак хресного знамення - це піднесення Слова Божого символічним чином, який зосереджує нашу увагу на Слові і Волі Божій. Але треба бути обережним, щоби не затьмарити Слова і послання Євангелія багатьма церемоніями, коли церемонія концентрує увагу на церемонії (освячувальна дія), а не на Слові Божому...
Тож подібно до Івана Золотоустого на цих біблійних принципах грунтував свою реформу літургії і пастор Теодор Ярчук, але єдине з чим би я не погодився, так це зі словом "спокута". В контексті першої молитви ми бачимо, що мається на у вазі не наша спокута, а Христова: "...Тому, хто просить, Ти даєш мудрість і розум, і не погорджуєш грішником, а настановляєш спокуту на спасіння...". Але, щоби уникнути не порозумінь і не біблійного розуміння про спасіння власними ділами, краще сказати: "...Тому, хто просить, Ти даєш мудрість і розум, і не погорджуєш грішником, а настановляєш спокуту Христову нам на спасіння.., або "...настановляєш каяття на спасіння..."36.
У другому випадку: "Всемилостивий Боже й Отче Небесний! Дякуємо Тобі з цілого серця, що Ти не відкинув нас у наших гріхах, а зіслав нам Свого Сина Єдинородного задля нашого спасіння, щоб ми спокутою і живою вірою в Нього стали поєднані з Тобою...", слово спокута краще замінити на: "каяттям і живою вірою в Нього стали поєднані з Тобою"...37
Також, стосовно тексту Символу Віри, було б дуже добре при майбутньому перевиданні Служебника, дві фрази, які є у Латинській версії Символу Віри, але яких немає у Грецькій версії, були взяті у дужки. Ці фрази – „Бога від Бога” та „і Сина”38. І як каже ректор нашої семінарії: „Таким чином, громади зможуть вибирати: яку версію Символу Віри (латинську чи грецьку) вони б хотіли використовувати у їхній службі”.
Також було б дуже корисно і теологічно обґрунтовано у обряді Святого Причастя потрібно поставити у дужках фразу „на відпущення гріхів”39, де ця фраза з’являється у поєднанні з благословенням Христом хліба бути Його тілом. „В той час, коли ця фраза виражає богословську правду стосовно тіла Христа, Ісус насправді не промовляв цієї фрази на той момент у Словах Запровадження. Радше, Він промовив цю фразу лише тоді коли Він благословляв вино бути Його кров’ю. Оскільки фраза з’являється у службі Ярчука у поєднанні з благословенням хліба, і оскільки це вживання має дуже довгу історію у Візантійській літургійній практиці, я не пропоную повністю забрати цю фразу з Літургії, але пропоную поставити її у дужках так, щоб пастирі мали можливість упустити її у той момент у Словах Запровадження...” (Давид Джей Веббер, ректор УЛБССС).
Можливо деякі можуть "звинуватити" пастора Теодора Ярчука в дуже великому скороченню літургії і в тому, що він забрав багато корисних церемоній і традицій, але на мою думку це безпідставно і до того, такі речі є адіафора і кожна громада може додати якусь місцеву традицію, якщо вона не суперечить вченню св. Письма... Лише б мені хотілося, щоби в нашій Церкві існувала літургійна однообразність, щодо основи яка є літургія Івана Золотоустого в редакції Теодора Ярчука, але зі збереженням свободи до невеликих змін, бо в Христі Ісусі ми вільні проявляти своє поклоніння в тих формах, які найбільш Христоцентричні...
В Станіславові, року Божого 1933-го в місяці серпні україн. єванг. душпастир Теодор Ярчук керувався ось такими принципами, коли писав передмову до Служебника і я щиро приєднуюсь до його слів:
«"Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в Дусі та в правді вклонятись" (Ів.4:24). Так навчає Спаситель наш, Ісус Христос. Він є єдиним посередником між Богом і людьми (1 Тим.2:5) і священиком завжди (Євр.7:3), віддавши Себе Самого за нас на жертву і на посвяту Богові (Ефес.5:2) і одним жертвоприношенням вдосконалив на віки Він тих, хто освячується (Євр.10:14). Через Нього всі ми маємо в одному Дусі доступ до Вітця. - Через Христа, ставшись і самі Божими священиками, усі віруючі в Нього лучаться заради приношення перед Божий престіл спільних жертв хваління, подяки і благання, в там самим віддавання Богу слави духом і правдою. Це становить суть євангельського богослужіння.
Як бачимо зі сказаного, євангельського богослужіння не відправляє сам священик в імені зібраних вірних, а радше вірні спільно з душпастирем приносять Богу жертву хваління і подяки. Отже без особливої участі вірних не може відбуватися ніяке євангельське богослужіння.
Христос навчає: "А як молитесь, не проказуйте зайвого, як ті погани, - бо думають, ніби вони будуть вислухані за своє велемовство. Отож, не вподобляйтесь їм" (Матвія 6:7-8). "І коли що просити ви будете в Імення Моє, те вчиню, щоб у Сині прославивсь Отець" (Івана 14:13). Апостол-же Павло пише до тих, які ввірували у Христа: "Ну то що ж? Буду молитися духом, і буду молитися й розумом, співатиму духом, і співатиму й розумом... Але в Церкві волію п'ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!" (1 Кор.14:15,19). "Буква вбиває, а Дух оживляє" (2 Кор.3:6). В кінці Аугсбурзьке Віросповідання навчає про церковні обряди: "того слід дотримуватися, що можна дотримуватися без гріха і, що служитиме мирові та доброму порядкові в церкві (Аугсбургзьке Віросповідання: Стаття ХV; порівняй також Стаття XXIV).
Наведені місця зі Святого Письма і Євангельського визнання віри та загальна пошана до літургічної форми богослужінь, засвоєної з давних давен в українському народові, були провідними ідеями при укладанні цього українського євангельського Служебника. Нехай же служить він на славу Святій, Одноістотній, Животворящій і Неподільній Трійці, на користь Українському народові і на добро всім браттям у вірі - українським євангелікам»40..
Сподіваюся, що після прочитання цього невеличкого дослідження розвитку і тлумачення Богослужіння, ви справді оціните ту велику християнську спадщину що дійшла до нас з часів апостолів, або просто взнали трохи більше про розвиток літургійного богослужіння, яке з часом було більш розширене для навчання людей Божих істин та для захисту нашої віри від єретиків. Щоб ми несли Слово Боже про прощення наших гріхів у цьому світі у всій його величі та красі! В Христі Господі ми маємо мир із Богом і тому прагнемо прославляти нашого Спаса: "Господеві співайте, вся земле, з дня-на-день сповіщайте спасіння Його!" (1 Хроніки 16:23). Віруючі не можуть сидіти вдома і не ходити на Богослужіння, бо Дух Святий завжди спонукає нас перебувати там де проголошується Євангеліє та відправляються Таїнства!