На арабському Сході жінка - лише тінь чоловіка. За нею зазвичай визнаються лише дві ролі: бути предметом насолоди і засобом для продовження роду. В обох випадках ми маємо справу з жінкою-річчю. Роль дружини зводиться до того, щоб давати чоловікові насолоду, на яку вона сама не має права претендувати.

На місце предмета насолоди і наложниць стародавнього світу і Сходу християнство ставить дружину - сестру у Христі (1Кор.9: 5), співспадкоємицю благодатного життя (1Пет.3: 7). Будь-яке відношення до жінки або чоловіка (поза шлюбом або навіть у шлюбі) - лише як до джерела тільки плотської насолоди з християнської точки зору є гріх, бо воно передбачає розчленування триєдиної людської істоти, робить частину її річчю для себе." - прот. Гліб Каледа.

"Про ставлення Церкви до жінки можна судити по тому, як високо ставить Церква Божу Матір, прославляючи Її більше, ніж усіх святих і навіть більше самих ангелів як «чеснішу херувим і незрівнянно славнішу від серафимів». Пресвята Богородиця є Матір'ю Христа і Матір'ю Церкви - в Її особі Церква прославляє материнство, що є невід'ємним надбанням і перевагою жінки." - єпископ Іларіон (Алфєєв).

Чому жінок не пускають на Афон

Свята гора Афон - півострів у Греції, на якому розташовано 20 великих чоловічих монастирів (не рахуючи дрібніших чернечих громад). У Візантії вхід в усі чоловічі монастирі жінкам був суворо заборонений. Свята гора вважається земним уділом Божої Матері - переказ свідчить, що Пресвята Богородиця і євангелист Іоанн вирушили в морську подорож, але потрапили в шторм в дорозі і збилися з курсу, в кінці кінців пристали до підніжжя гори Афон, в тому місці, де тепер розташований Іверський монастир. Уражена красою цих місць, Матір Божа попросила Господа зробити Святу гору Її земною долею. За заповітом Матері Божої жодна жінка, крім неї, не може ступити на землю Афона. У 1045 році при візантійському імператорі Костянтині IX Мономахові був прийнятий статут для афонців, який офіційно забороняв жінкам і навіть домашнім тваринам жіночої статі перебувати на території Святої гори. Указ президента Греції від 1953 року передбачає тюремне ув'язнення на термін від 2 до 12 місяців для жінок, які порушили заборону (треба сказати, що під час громадянської війни в Греції 1946-1949 рр. На Святій Горі знаходили притулок жінки-біженки, як і не раз під час турецького панування). Збереження заборони було однією з висунутих Грецією умов вступу до Євросоюзу. Незважаючи на це, періодично різні органи ЄС намагаються оскаржити цей пункт. До цих пір цього зробити не вдавалося, так як формально Афон знаходиться в приватному володінні - вся територія гори розділена на двадцять частин між розташованими тут монастирями.Треба зауважити, що візантійська заборона на відвідування монастирів особами протилежної статі в Греції до цих пір дотримується досить суворо - не тільки на Афон, але і в багато чоловічих монастирів не пускають жінок, а в більшість жіночих монастирів не пускають чоловіків (крім службовців духовенства).

Жінки на Помісних соборах

Більшу частину церковної історії відсутність жінок на церковних соборах обумовлювалася словами апостола Павла: «Ваші жінки в Церкві мовчать, бо не дозволено їм говорити, а бути в підпорядкуванні, як і закон говорить. Якщо ж хочуть навчитись чогось, нехай запитують про те вдома у мужів своїх, непристойно бо жінці говорити в Церкві» (1 Кор, 14, 34-35).

Згідно з канонами Церкви, повноправними членами Помісних соборів є тільки наступники апостолів - єпископи. Канонів, що передбачають участь у соборах кліриків і мирян - немає, хоча подібні випадки в історії Церкви, особливо після падіння Візантійської імперії, були.

Чому жінка не може бути священиком

Багатовікова православна церковна традиція ніколи не знала жінок-«священників», практика «висвячення» жінок в священицький і єпископський сан не приймається Православною Церквою.

Проти жіночого священства є кілька аргументів. По-перше, «священик на літургії - це літургійна ікона Христа, і вівтар - це кімната Тайної вечері. На цій вечері саме Христос узяв чашу і сказав: пийте, це Кров Моя. ...Ми причащаємося Крові Христа, яку дав Він Сам, саме тому священик повинен бути літургійною іконою Христа. ...Тому священицький архетип (прототип) - чоловічий, а не жіночий» (диякон Андрій Кураєв, «Церква в світі людей»).

По-друге, священик - це пастир, а жінка, створена як помічниця, сама потребує підтримки і ради і тому не може нести пастирське служіння в повноті. Своє призначення вона покликана здійснювати в материнстві.

Не менш вагомим аргументом є відсутність самої ідеї жіночого священства в церковному Переданні. «Священне Передання - це не просто традиція. - пояснив нам доктор богослов'я А.І. Осипов. - Важливо вміти відрізняти випадкові традиції від традицій, які мають глибокі релігійні корені. Є вагомі аргументи на користь того, що відсутність жіночого священства - істотна традиція. В історії Церкви перше сторіччя називається століттям надзвичайних обдарувань. Одночасно з хрещенням люди отримували дарування, деякі - відразу декілька: пророцтво, дар мов, дар зцілення хвороб, вигнання бісів... Дарування, очевидні для всіх, що так вражали язичників, переконували їх у значущості та силі християнства. У цьому столітті ми бачимо інше ставлення до Закону іудейського, з якого історично (але не онтологічно!) вийшло християнство. Зокрема, інше ставлення до жінки. Серед святих того часу є рівноапостольні Марія Магдалина, Фекла - жінки, які за своїми талантами опинилися на одному рівні з апостолами, займалися тим же - проповіддю християнства. Але ніде й ніколи рівень їх церковного шанування не поєднувався з даруванням їм священства.

Більше того, коли у II-III ст. в секті маркіонітів з'явилося жіноче священство - це викликало рішучий протест цілого ряду шанованих святих і вчителів Церкви.

Божа Матір, шанована вище Ангелів, не була священиком.

Питання неприпустимості жіночого священства у богословській літературі докладно не освітлене: є тільки окремі висловлювання з цього приводу. Але справа в тому, що в науці нова теорія приймається тільки тоді, коли є нові факти, які її підтверджують, і принципові недоліки, які властиві попередній теорії. Богослов'я - теж наука. Так що за загальним для всіх наук принципом богословські аргументи повинні представити не противники жіночого священства, а його захисники. Аргументи ці можуть бути тільки з двох джерел - Священного Писання і вчення святих отців. Ні в Писанні, ні в святоотцівській літературі немає жодного факту, що підтверджує можливість жіночого священства».

Для довідки: перша жінка-«священник» в історії християнства з'явилася в одній з церков Англіканської співдружності (об'єднання англіканських церков всього світу). Її звали Флоренс Лі Тім Ой (1907-1992). У 1941 році, отримавши богословську освіту, вона стала дияконисою і служила в громаді китайських біженців в Макао. Коли японська окупація Китаю привела до того, що громада в Макао виявилася без опіки священика, англіканський єпископ Гонконгу висвятив її в сан священика. Це був вимушений крок. Так як це сталося за 30 років до того, як яка-небудь з англіканський церков офіційно дозволила жіноче священство, доктор Лі Тім Ой припинила священиче служіння відразу після закінчення Другої світової війни. Вона померла в 1992 році в Торонто; до цього часу жіноче «священство» було введено в більшості англіканських церков,які чим далі - тим більше відступають від апостольських установлень не тільки в цьому питанні. «Чому ж протестанти відважуються вводити священників-жінок? Тут є внутрішнє протиріччя, - вважає о. Іов (Гумеров), викладач московської Стрітенської семінарії. - Адже в суперечках з православними протестанти, якщо що, відразу кажуть: «А де це сказано в Біблії?» Але в питанні жіночого священства витупають прямо протилежним чином. Міркування про те, що якщо в Біблії не сказано «ні», значить, можна - це формалізм, лукавство і відмова сприймати істинний дух Священного Писання».

Покійний митрополит Сурожський Антоній вважав, що з богословської точки зору питання про покликання жінки ще тільки повинне бути опрацьоване. «Я переконаний, що ми повинні вдумуватися в цю проблему всіма силами розуму, з повним знанням Писання і Передання, і знайти відповідь» («Православна Церква та жіноче питання», Вісник РСХД, II-2002). Про висоту і відповідальність священичого покликання владика писав так: «Священство - стан, сповнений такого страху, що бажати його неможливо. Його можна прийняти майже зі священним трепетом, з жахом, і, отже, сан священика - не предмет статусу, хіба що ми зводимо священство на рівень некваліфікованої громадської роботи та проповіді і свого роду «християнського соціального служіння»

Відомі слова Апостольських послань про всіх віруючих: «Ви - рід вибраний, царське священство, народ святий, люд власності Божої, щоб звіщали чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого» (1 Пет. 2,9). Як розуміти ці слова? Митрополит Антоній Сурожський так пояснює цю думку: «Мені здається, можна відповісти, що загальне священство полягає в покликанні всіх тих, хто належить Самому Христу, хто через хрещення став Христовим... освячувати цей світ, робити його священним і святим, приносити його, як дар Богу. Це служіння полягає в першу чергу в тому, щоб приносити Богові власну душу і тіло - як живу жертву, і в цьому підношенні самого себе приносити - все, що наше: не тільки почуття, і душу, і думки, і волю, і все тіло, але все, що ми робимо, все, чого торкаємося, все, що нам належить, все, що ми можемо своєю владою звільнити від рабства сатани, - дією власної вірності Богу».

Протопресвітер Микола Афанасьєв у своїй відомій праці «Церква Духа Святого» розділяє служіння царственого священства - загальне всім вірним, і служіння управління - пастирство або «особливе», ієрархічне священство. Царське священство розуміється єдиним чином - як співслужіння всієї церковної громади в здійсненні Євхаристії. Але збори вірних не можуть існувати без предстоятеля, пастиря, який отримав особливі дари управління. «Управління належить тільки особливо покликаним, а не всьому народові, члени якого дарів управління не отримували, а без благодатних дарів не може бути служіння в Церкві. Тому служіння пастирів відмінно від служіння народу Божого». Саме до такого пастирського служіння (пресвітерського і єпископського), згідно з переказами, не допущені жінки.

Чи завжди жінок не пускали у вівтар?

Стати вівтарницею - тобто прибирати у вівтарі, подавати кадило, читати, заходити зі свічками - можуть вдови, діви (незаймані дівчата) або монахині після 40 років. На Святій Землі в храмі Гробу Господнього в Кувуклію - печеру, де воскрес Христос і яка служить вівтарем храму, - може увійти будь-який паломник або паломниця і прикластися до смертного ложа Спасителя, тобто до св. престолу. Багатьох бентежить той факт, що при Хрещенні хлопчиків вносять у вівтар, а дівчаток - ні. Однак відомо, що до XIV століття всіх дітей на сороковий день після народження воцерковлювали («всороковляли») - вносили у вівтар. Мало того - і хлопчиків, і дівчаток прикладали до св. престолу. Хрестили ж дітей приблизно в три роки, а немовлят - лише в разі небезпеки. Пізніше, після того як хрестити дітей стали раніше, чин воцерковлення став відбуватися вже не до, а відразу після Хрещення, і тоді дівчаток перестали вносити у вівтар, а хлопчиків - прикладати до св. престолу.

Куди зникли диякониси

Диякониси як вид особливого жіночого церковного служіння з'явилися близько IV століття після Різдва Христового (хоча про дияконису Фіву згадується у Посланні апостола Павла до римлян - історики вважають, що в той час чин поставлення в диякониси ще не склався). У наступній візантійської традиції дияконисами могли стати незаміжні жінки старше 50 років: вдови, діви (незаймані), а також черниці. Порядок чинів рукоположення диякониси і диякона майже не відрізнявся (але молитви поставлення, звичайно, були різними) - диякону наприкінці поставлення вручали Чашу, і він йшов причащати віруючих, а диякониса ставила Чашу назад на св. престол. Цим виражалося те, що диякониса не мала богослужбових обов'язків (єдина відома самостійна роль дияконис в богослужінні була пов'язана з дотриманням благопристойності при Хрещенні жінок: після того, як єпископ або священик наносив св. Миро на лоб охрещуваній, інші частини тіла помазували диякониси). Диякониси виконували адміністративні функції в благодійних установах, керували жіночими громадами. У Візантії диякониси проіснували до XI століття (до цього часу дияконисами могли стати лише схимонахині), на Заході вони зникли приблизно на пів тисячоліття раніше - багато в чому через руйнування тієї соціальної структури, в рамках якої були потрібні. У Візантії необхідність в дияконисах відпала по схожих причинах - соціальні благодійні інститути перестали відчувати в них потребу. Пізніше інститут дияконис не відновлювався, так як в них не було необхідності. Правда, кілька дияконис було висвячені святителем Нектарієм Егінським (1846-1920), засновником жіночого монастиря на грецькому острові Егіна, але цей досвід не мав продовження. В найдавніших слов'янських рукописах чинів рукоположень (архієрейський Требник РНБ. Соф. 1056, XIV ст.) чин рукоположення диякониси відсутній.

Чому чоловіки і жінки в деяких храмах стоять окремо?

За традицією, висхідною до ранньохристиянських часів, чоловіки і жінки стоять у церкві окремо. Такий поділ відповідав давнім уявленням про благочестя. Умовний розподіл храму на чоловічу і жіночу половини досі зберігається, наприклад, у коптів. У Візантії в багатьох храмах влаштовувалися хори (другі поверхи, що йдуть по периметру храму), де під час служби стояли жінки.

Тільки ребро або ціла половина?

За одним із тлумачень Біблії Бог створив жінку не з чоловіка Адама, а з людини Адама, розділивши його на дві половинки: чоловічу і жіночу. Митрополит Антоній Сурожський так коментує цей уривок: «Переклади Біблії часто кажуть, що Бог взяв ребро Адама (Бут.2: 21). Єврейський текст пропонує інші переклади, один з яких говорить не про ребро, а про сторону. Бог не відділив ребро, а розділив дві сторони, дві половини, жіноче і чоловіче. Дійсно, коли читаєш текст по-єврейськи, ясно стає, що говорить Адам, коли обличчям до обличчя зустрічається з Євою. Він вигукує: вона дружина, тому що я чоловік (Бут. 2:23). По-єврейськи це звучить: "іш і іша" - одне і те ж слово в чоловічому та жіночому роді. Вони разом складають людину, і вони бачать один одного в новому багатстві, у новій можливості переростити те, що вже дано, в нову повноту.

Жахи Домострою перебільшені

Чомусь вважається, що всі жахи традиційного сімейного побуту описані в «Домострої» -  сімейному статуті XVI століття (знаменитий священик Сильвестр був автором тільки однієї з редакцій «Домострою»). Однак у цій книзі ми знаходимо тільки одну цитату, яку можна інтерпретувати як заохочуючу тілесні покарання для жінок: «А побачить чоловік, що у дружини непорядок або не так усе, як у книзі цій викладено, то хай зумів би дружину наставляти та вчити корисними порадами; якщо вона розуміє, тоді вже хай так все робить, і шанує її та жалує; але якщо дружина науці такій, повчанням таким слідувати не буде і того не виконуватиме (про що в цій книзі сказано), і сама нічого з того не знатиме, повинен чоловік дружину свою карати, надоумлювати її страхом наодинці, а покаравши - пробачити і ніжно наставити, і повчити, але при тому ні чоловікові на дружину не ображатися, ні дружині на чоловіка - жити завжди в любові та злагоді».

Православна жінка в сучасному світі

Місце жінки в світі за останні 2 тис. років анітрохи не змінилося. Все, чого навчає Святе Письмо, чому вчить Церква, як і раніше життєво і актуально, і непорушним залишається те місце жінки в світі, яке було визначено їй Богом, який сказав: «Створімо йому (чоловікові) помічника по ньому» (Бут. 2 , 18).

Інша справа, що зараз, в сучасному цивілізованому світі, наповненому гордістю за свої уявні цінності і відірваному від духовних коренів, жінка все більше і більше забуває своє споконвічне місце в житті... і все більш і більш відчуває себе нещасною. Адже ні володіння високими постами, ні успішна кар'єра - нічого з цього ніколи не зможе замінити їй тихого сімейного щастя, щастя любити і мати опору в особі чоловіка, щастя любити і виховувати дітей.

Що ж відбувається в сучасному світі? Що відбувається в родині?

«Чоловік у сучасній сім'ї перестає бути її головою, - зауважують психологи (це видно, втім, і неозброєним оком). Роль ця переходить до жінки, що неминуче тягне за собою зміну психологічного образу самої жінки: ніжність, чутливість, м'якість, слухняність, терплячість і багато інших високих якостей «вічної жіночності», на думку багатьох, відходять у минуле. Про це говорять і зачіска сучасних жінок, і одяг, який часом майже не відрізняється від чоловічого, і виконання жінками важких видів чоловічої праці, і командні ролі, які займаються жінками у суспільному житті».

Рівність чоловіка і жінки. На цьому принципі побудовано зараз навіть виховання дітей.

Японія - сучасна країна, її не назвеш відсталою. Але в ній донині існують «свято хлопчиків» і «свято дівчаток», які щорічно відзначаються всією країною. Там з дитинства виховується культура мужності і жіночності. Це і є «статеве виховання» (на відміну від «безстатевого») - виховати справжнього чоловіка і справжню жінку.