Свято-Покровська Церква, м. Полтава

"Свято-Покровський храм — перший храм, що побудований у Полтаві, після майже столітнього панування богоборчого режиму. Він постав на землях колишнього Покровського жіночого монастиря.
 Будівництво церкви велось силами парафіян і було закінчено у 1996 році ... "

 

Вона раділа, коли дарувала радість іншим людям

Тоді будувався собор. Якось приходить в Успенську церкву незнайома жіночка і говорить, що вона хотіла б допомагати Церкві. Чим вам допомогти? Що потрібно? Це не було поодиноким явищем – багато полтавців приходили щоб допомагати відбудові історичного храму Полтави. Та Віра Опанасівна Котельнікова органічно ввійшла в церковну громаду і зайняла чільне місце серед людей, які прагнули допомагати Церкві постійно.

 

Вона майже щодня приходила до храму. Вони з Миколою Івановичом навіть квартиру купували в такому місці, щоб вона була близько біля церкви. Приходила зранку, під час ранкової зарядки, бо лікарі призначили їй фізичні вправи на свіжому повітрі. Молилася на Літургії. Заходила і ввечері, коли багато полтавців прогулювалися до Білої альтанки. І завжди в якійсь справі. Чи почали будівельники роботи в середині храму; чи помітила що хтось пробував зняти полістирол на приямках, чи просів ґрунт після нічної зливи. Її цікавило все: як співає церковний хор, як в молодого священика росте маля, чи не замерз в зимові холоди безхатько, який стояв під церквою, бо раптово зник; чи не протікає після дощу покрівля собору. Її турбота була живою і дієвою. Важко перелічити скільки добрих справ робила вона. Лікар за фахом, вона допомагала хворим; коли йшла на базар, то не забувала хоч щось там дати бідним, які просили допомоги, вони її знали і навіть ходили слідом. То вона принесла чогось смачного на трапезу, то привела когось із своїх численних знайомих для допомоги у вирішенні конкретної проблеми у будівництві храму.

Віра Опанасівна мала велике серце, яке прагнуло обняти своєю материнською турботою той реальний світ, в якому вона жила. І віддала себе людям до останку. 14 грудня 2014 року хвороба спинила її земне життя. Хвороба, про яку вона рідко кому говорила, була давньою, розвивалася нерівномірно. Але добродійка намагалася не згадувати про неї – їй просто було ніколи за турботою про інших. Коли вона когось брала під свою опіку, то це було по-лікарськи, як“ постановка на облік. Але вона не нав’язувала своєї турботи – людина просто відчувала її повсякденну підтримку, де б не була.

Коли вона приводила когось для допомоги Церкві, то часто просто говорила це мій названий син або це моя хрещениця. Цього було досить – це означало що вона відповідає за результат цієї конкретної справи. На афішуючи, без сучасного піару, вона допомагала багатьом священикам, багатьом церквам в Україні. І часто просила не розповідати про свою допомогу нікому. Там – придбала для храму церковну утвар, в іншому місці – допомогла із вирішенням проблеми земельної ділянки - всього не перелічити. Коли вони з Миколою Івановичем продали дачу, то хоч і планували купити новий автомобіль та, порадившись, віддали гроші на закінчення будівельних робіт в соборі. Вона завжди з’являлася там і тоді, коли потрібна була допомога. Треба допомогти придбати подарунки на Миколая дітям у інтернаті, чи продуктами в дитячому таборі – вона вже знає, потрібна підтримка дитячої недільної школи при Покровській церкві – вона завжди чимось допоможе, надати допомогу українським воїнам – то свята справа. Любов до людей природно набувала в її великому серці патріотичного і громадського звучання, коли треба було заявити про свою громадську позицію – вона виходила на мітинги патріотичних сил, а тоді, коли необхідно було сказати правду у вічі незважаючи на чини – то говорила чесно і відкрито. Прихід Віри Опанасівни в Українську Православну Церкву Київського Патріархату був свідомим - вона не злякалася московського шантажу “неканонічністю” Української Церкви. Церковні заслуги Віри Опанасівни Котельнікової відзначені Його Святістю Філаретом, Патріархом Київським і всієї Руси-України орденом святої великомучениці Варвари.

Несподівано для близьких – буквально за місяць важка хвороба, прикувавши до ліжка, спинила її велике серце. Та вона залишила людям свій світлий материнський образ – людини, яка турбується про тих, хто заблукав у своєму житті, про хворих, про добрих і не дуже добрих людей. Світла пам'ять про Віру Опанасівну буде супроводжувати тих людей, яких Бог сподобив з нею познайомитися, до кінця їхнього життя. “Наша благодійниця” – називали її люди, “її вистачало на всіх”, - говорили на поминальній трапезі, - “вона жила в духовному світлі і цим світлом обдаровувала нас”, “вона раділа тоді, коли приносила радість іншим людям”, “дарувати радість іншим людям – це було сенсом її життя”. Останні дні її життя люди йшли до нею цілий день, групами і поодинці, приїжджали з різних міст і сіл, львів’яни, новосанжарці, полтавці, близькі і рідні, духовенство, парафіяни різних церков. Вона відійшла від земного світу на 72-му році життя в неділю, 14-го грудня о16-й годині. В Свято-Успенському соборі духовенство соборно, на чолі з архиєпископом Федором, відслужило чин похорону. Віра Опанасівна Котельнікова була світлою людиною, і мабуть тому, немовби невидимим світлом, були оточені близькі і знайомі, які прийшли провести її до місця спочинку – поряд з могилою матері. Своїм життям Віра Опанасівна стала для нас прикладом справжньої некрикливої благодійності, яка виходить з люблячого серця, із глибини доброї душі і стає християнським надбанням людини. Вічна їй пам'ять.

                                             

Олександр Ільченко.