Свято-Покровська Церква, м. Полтава

"Свято-Покровський храм — перший храм, що побудований у Полтаві, після майже столітнього панування богоборчого режиму. Він постав на землях колишнього Покровського жіночого монастиря.
 Будівництво церкви велось силами парафіян і було закінчено у 1996 році ... "

 

Преображення Господнє 2014

Ісус Христос часто навчав про Небесне Царство. Чому? Не для себе - Він Господь, який ніколи не може залишити цього Царства. Говорив це й навчав учнів, слухачів, усіх, хто приходив, аби показати дорогу до цього справжнього Царства, заохотити всіх і пригадати, що ми покликані до життя в Небесному Царстві. Одного разу Він взяв своїх трьох учнів і пішов на гору. Очевидно, учні не знали, чому Ісус взяв їх: двох рідних братів Якова та Йоана і Петра.

Святий Іван Золотоустий навчає, що взяв цих трьох тому, що вони перевищували інших учнів: "Петро - сильною любов'ю до Ісуса, Іван - особливою любов'ю Ісуса до нього, а Яків - відповіддю, котру він дав разом зі своїм братом: можемо пити чашу" (св. Ів. Золотоустий, Бесіда 56 на Матея). Учням було приємно, і вони були вражені, коли побачили переміненого Ісуса: "Обличчя засяяло, немов сонце, а одежа побіліла, наче світло". Стали учасниками чогось неймовірного, немислимого. Були настільки вражені, що на кілька слів спромігся лише Петро, котрий запропонував поставити три намети - для Ісуса, Мойсея та Іллі. Захотів затримати учасників неба на землі, учасників вічного щастя на місці, де здобувається небо. Бога неможливо огорнути наметом, бо Він Цар неба і землі. Як зауважує святий Іван Золотоустий, Петро зрівняв Творця зі створінням, Бога з рабами (св. Ів. Золотоустий, там само). Цікаво було б знати, що впровадило апостолів у захоплення: чудесний вигляд Ісуса Христа чи розмова між Господом і двома представниками Старого Завіту?

Як можна було бачити сяюче лице Христа, подібне до сонця, або одежу, що побіліла, як світло? Як краще можна було виразити цю переміну Ісуса, що саме на такі слова здобулися євангелисти? Що означали подібні вислови про переміну Христа? Це означало рівень очищення апостолів, їхній ступінь можливості прийняти й виразити те, що вони бачили й чого були учасниками. Євангелист Лука пише про інший вигляд обличчя та про блискучість побілілої одежі (Лк 9, 29). Він подав цю подію трохи по-іншому і пише, що після Господньої переміни, коли Христос розмовляв з Мойсеєм та Іллею, - апостоли заснули. Трудно повірити, щоб учні спали в той час, коли були учасниками переміни Ісуса та присутності двох великих пророків. Мабуть, апостоли захопилися усім цим так, що були наче уві сні. Бо не розбудив їх голос з неба, а вони самі бачили цю славу і закінчення розмови, коли опам'яталися. Це ще не був кінець чудового перебування учнів з Ісусом на горі. Євангелист Матей пише про ясну хмару, котра огорнула присутніх на горі, а в цей час пролунав голос з неба: "Це мій Син улюблений... його слухайте!" І святий Матей пише, що учні впали на землю від почутого голосу. Злякалися. Не настрашилися переміни Ісуса Христа, Його сяйва та блиску. Не перестрашилися дивної з'яви Мойсея та Іллі, а ось голос, що пролунав із неба та вказував на щось добре й необхідне, - поклав їх на землю. Голос, що закликав чинити добро й виконати просту річ - слухати Ісуса Христа, - викликав страх і подив - учні попадали, припавши обличчям до землі.

Коли Ісус хрестився в Йордані, тоді також пролунав голос з неба, але ніхто не припав обличчям до землі. Чому тут учні так вчинили? "Причина тому - відлюдність і висота місця, глибока мовчанка, переображення, пов'язане зі страхом, надзвичайне світло й розпростерта хмара - усе це кинуло їх у сильний трепет" (св. Ів. Золотоустий, там само). І хто їх виводить із цього стану страху та нерозуміння? - Ніжний дотик Ісуса та Його лагідний голос, немов тихесенький, теплий вітерець: "Устаньте, не страхайтеся!" (Мт 17, 7). Підвівшись, вони вже нічого не бачили, усе закінчилося - залишився лише Спаситель.

Людині не треба багато бачити та знати. Сьогоднішній світ дуже цікавиться тим, аби знати й дослідити багато й усе, а тим часом забуває про головне - слухати й пізнавати Христа, Його науку і йти за Його дороговказом. Всевишній не закликає до неможливих дій - творити чудеса чи постити на хлібі та воді, але вказує нам на одну потрібну річ: "Його слухайте". Вказує на одне - слухати Бога. Неважка це заповідь, але чомусь люди не бажають із цим погодитися, багато хто вважає, що Господь має виконувати людські капризи та вимоги.

Пригадаймо також історію зі Старого Завіту, коли Господь наказав Мойсееві йти на гору, і той, покритий хмарою, перебував на самоті з Богом сорок днів і сорок ночей (пор. Вих 24,12-18). У місцях, де, здається, нічого неможливо робити, Всевишній звершує багато для людини і конкретно для цієї чи іншої особи. До кожної людини Господь промовляє у свій спосіб, на будь-якому місці і в будь-який час! Його ніхто й нічим не може обмежити - місцем чи часом. Мабуть, до нас промовляв і не перестає говорити також, багато разів у нашому житті. Ми свідомі, що Христос - улюблений Син Бога Отця, і знаємо, що маємо слухати Його науки та пропозицій освячуватися і спасатися. Але чи приймаємо ці слова в наше життя? Чи слухаємо голосу сумління, через котре Господь говорить до нас, особливо коли чинимо зло, тобто вибираємо гріх, а сумління противиться тому? Творець бажає перемінити нас, аби й ми засяяли та стали як світло, але чи ми бажаємо це світло і сяйво пустити в наше притемнене сумління, наше життя? Бог не хоче силою змінювати й навертати нас. Він посилає лагідні промені, аби заохотити нас повірити Йому, що Він може звершити в нас багато добра. Дозволяймо нашому найкращому батькові діяти в нас. Скидаймо темний одяг підозрілого життя й одягнімося у вбрання світла. Хто з нас не хотів би мати сяючого обличчя і блискучого одягу? Можемо це мати не для того, аби хвалитися перед іншими, а щоб, очистившись у святій сповіді, щоразу розпочинати глибше, по-новому духовне життя з Богом. Сіяючи в такий спосіб обличчям, Христос вказував на те, що спасенні будуть вічно світитися та сяяти в Небесному Царстві.

І ми можемо досягти таких вершин любові та переміни в нашому житті. Не можна заперечити, що люди, бажаючи, досягають високих гірських вершин. Насамперед ставлять перед собою мету зійти на ту чи іншу вершину. Потім наражаються на багато небезпек. Однак, коли стануть на вершині, - із радості забувають весь труд. Так і наша дорога до неба нелегка, але всім можлива до осягнення. Тому намагаймося зійти на духовну вершину, де Господь із розпростертими й простягнутими до нас руками очікує на наші устремління, аби допомогти нам осягнути цей заповітний стан.