Свято-Покровська Церква, м. Полтава

"Свято-Покровський храм — перший храм, що побудований у Полтаві, після майже столітнього панування богоборчого режиму. Він постав на землях колишнього Покровського жіночого монастиря.
 Будівництво церкви велось силами парафіян і було закінчено у 1996 році ... "

 

20 років служіння

28 липня 1992року  у  Свято Володимирському   патріаршому  соборі  відбулась   священицька хіротонія  митрофорного  протоієрея Миколая  Храпача.

З цією  подією  його  привітали  парафіяни , священики , духовні діти,   рідні  та  друзі.

Двадцять  років це  чималий  термін. Як  Ви  прийшли  до  такого  рішення і  чому  саме стали  священиком   Української  Церкви?

Дійсно  двадцять років  начебто  багато , а пролетіло  так  швидко…  Найперше  я  завдячую своїй  родині  які  виховали  мене  християнином .  Не дивлячись  на  складний  час  наша  родина  жила  за  християнськими   традиціями і  нас  виховували  у  вірі  до  Бога.  Ще  змалечку  я  знав  що  гріх  ображати  людей, гріх  взяти чуже, гріх творити  зло. У  нашій  хаті  було  багато  ікон і  вони  для  мене  були  тайною і  святинею.   Допомагаючи  мамі   вішати рушники  на  ікони я  з  цікавістю  і  страхом  дивився  на них не наче  на  живих. У дитинстві  часто  причащався Таїн Христових, ходив  до   церкви з  мамою, дідусем  і бабусею. Хоч  зовнішньо  віру  виявляти  було  не  прийнято  та  в душі  вона  жила  і з  віком  укріплялась. Було  посіяно  зерно яке  дало  добрі  сходи…

 

Я багато знав про гоніння  на   Церкву з  розповідей  рідних. У  бабусі  Марійки  було  багато   церковних  книг і  я уже  в  4 класі  читав їх словянською  мовою хоч  це  для  мене  було  складно і  моєю  першою  учителькою  зі  словянської  мови  була  бабуся. Потім  закінчив  школу , інститут  , одружився. За  життєвими  проблемами  мало  приділяв  уваги  духовному  життю.  Перебуваючи  в  різних  містах     ходив  до  церкви  молився,  знав  деякі  молитви  напам’ять  ,  бачив  як  що вечора  дідусь  і  бабуся  моляться і  запам’ятав ці  молитви.

 Чому  українська  . Мабуть  тому  що  в  моїй  родині  виховували  любов до  України , до  мови. Я у  дитячі  роки  знав  про  національно-визвольний  рух двадцятих  років.  Я  чув прізвища  місцевих  отаманів  національно  визвольного  руху - про це говорили  дідусь і  батько , а  я  будучи  дитиною все  це  слухав  і  у  моєму  серці  зріла  національна  свідомість,  ненависть до  ворогів  України. Так  я тоді  чув  прізвища   отаманів  Христового, Мандика, Кундія  які  діяли  в  наших місцевостях.  Та  і  дядьки  моєї матері  перебували  в  цих  формуваннях … На  жаль  доля  їх  невідома… Їх  називали  бандитами , а дід  казав  що  вони  герої.   Ще  один  важливий  момент  вплинув  на  мій  вибір. 1984 році  мені  довелось  побувати   у  своєї  тітки в  США .(  Доля розсіяла їх по світах  по  світах ще  в  20-роки .) Там я  відкрив  собі  всю історію про  Українську  Автокефальну  Православну  Церкву і мене  вразила та  боротьба  яку  вів  Український  народ за  свою   Церкву і  з  якою  жорстокістю  влада  знищувала   її. В Америці я  вперше  почув  службу  Українською  Мовою і  зрозумів  як  це  важливо  розуміти  кожне  слово  служби Божої.

Через  певний  час  в  Україні  почались  процеси  що  призвели  до   проголошення  незалежної  України.  Я  приймав  активну  участь  у  цих  процесах, а  особливо  у  відродженні  православного  братства  і  УАПЦ  .   Божий  промисел  підвів  мене   до  прийняття  священства в  Українській  Церкві. Був  призначений настоятелем Свято-Успенської  церкви, а  згодом   Патріарх  Володимир Романюк  призначив  мене   секретарем   Полтавської  єпархії.

Яким  був  цей  20-літній  щлях ?

Я не  хотів  щоб  мене  вітали  з  цим  днем  бо  для  мене  це  ніби  не  свято – це  хрест  тяжкий  і періодами  дуже  тяжкий.  Бути  першим  ,  іти  дорогою  яку ти  не  знаєш  і  не  знає  ніхто,  дуже  важко.  Та ця  дорога  через  багато  років  виявилась  вірною .  Здолавши  цю  дорогу  я  приблизився  до  Бога і зрозумів  що в  боротьбі  зі  злом  відбувається  очищення  людини.  На  початку  було  багато  відчаю,  і  навіть  сліз.  Начебто  взявся  за  добру  справу  і хочеш  зробити добро, а  тут  скільки  зла і неправди  стає  на  твоєму  шляху. Скільки  неправди і  наклепів перетерпів,  скільки  погроз  і  обмовлянь  і  я  як  духовно  слабка  людина  страждав.  Але  з  часом  зрозумів  що  саме це   і  є  правдивий  шлях  і він  буває  тільки  таким і  я  перемагаю  тому  що  Господь  благословляє.  Найболючішою  була  неправда   наших  братів  з  Московського  патріархату.  Та  брехня про  нашу  Церкву  Страдницю  що  линула  з  ії  уст  була  для  мене  болючою.  Та  я  зрозумів  що   тому  вони і  вдаються  до  таких   м’яко  кажучи  неправославних   дій бо  любові  не  мають ,  а  якщо  не  мають  любові  то  служать не  Богу . Там де  брехня  там  диявол її  батько.  Сьогодні  мені  байдуже  іх розмови  бо  вони  будуть  відповідати  перед  Богом за  кожне  неправдиве  слово. Мені  жаль їх. А тоді  дуже  боліло.

Великою  підтримкою для  мене особисто і для  громади були спілкування  з Святійшим Патріархом  Філаретом , його  мудре, духовне  слово   підтримувало і додавало сил. Другим  моїм  учителем  був  владика  Євсевій. З  колосальним досвідом  священного  служіння  він є для  мене  прикладом вірного  служіння Церкві  і Богові.

Було  багато  перемог  великих  і  малих.  Там  збудували  храм , там   переобладнали  пристосоване  приміщення під храм,  там  зареєстрували  громаду . Перші  роки  це  було  не  просто,  бо був  великий  спротив  влади ,  але  бачачи  нашу   згуртованість, наші  наміри  влада   йшла  на  поступки. А  скільки   ми  втратили  через  відсутність  духовенства.  Полтавщина  це  скарбниця  любові  до  рідної  мови  і більшість  хотіли  молитися  своєю  мовою, але  на  початку   не  вистачало  священників , а  жорстка  пропаганда  Московського  патріархату допомагала   забирати  храми - бо їм  треба  було  лише  зламати  громаду , а  влада  була  нв  їх  боці.  Доводилось  багато  їздити  по  області  адже скрізь   парафії  потребували  підтримки.  Розумів  що   основою  Церкви є  парафії.  Міцні  парафії  міцна  і  Церква. Та  хоч  не  все  вдавалося та  багато і  зроблено. Приділяли  велику  увагу  ЗМІ.  Одними  з  перших  в Київському  патріархаті  відродили  часопис   «Полтавські  єпархіальні  відомості», заснували  щомісячний  додаток  до   цього часопису.  Розробили  інтернет  сторінку Полтавської  єпархії. Тісно  співпрацювали  з  місцевим радіо, телебаченням.  Результатом  мого  служіння  є відроджений    Свято-Успенський  кафедральний  собор, побудована Свято-Покровська  церква і  багато парафій  відкритих  на  Полтавщині.  Та  це  лише  мої  думки; -  люди і  Господь  оцінить  іх   по  своєму.   Я вдячний  нашим свідомим  парафіянам які  були  поруч  і залишаються   і сьогодні  зі  мною хоч  багато  з них  відійшли  у  вічність – нехай  Господь  оселить  їх  за  їх  праведні  справи у Царстві  Небеснім.

А що  найбільше  в житті  не любите?

Найбільше  не  люблю  неправду  , лицемірство, безвідповідальність.  А найбільше  мені  болить коли  до   Церкви  приходять  люди  не  ради  Ісуса,  а  ради  хліба  куса. Вони  лицемірно проповідують  Христа , а живуть без Бога порушуючи  Його Закони.

Які  плани на  майбутнє?

Бог  звільнив  мене  від  адміністративної  рутини  якою  я  займався  більше  20  років і яка  відволікала  від  духовного  служіння тепер  маю намір  віддатися  служінню  людям.  Бо  служити людям  то і є  служити Богу.

Щоб  ви  хотіли  побажати  молодому  духовенству?

Прислухатись  до  старших, шукати  Христа,  служити Церкві  і  Україні.

Вдячний  всім  хто  привітав  мене  з  цією  подією .  Всечесні  отці  , браття і  сестри  нехай  Всемилостивий  Господь  дарує Вам  мир, здоровя і  благословить  на  довге і  побожне  життя.

Розмову провів   Іван Миколайчук.