Свято-Покровська Церква, м. Полтава

"Свято-Покровський храм — перший храм, що побудований у Полтаві, після майже столітнього панування богоборчого режиму. Він постав на землях колишнього Покровського жіночого монастиря.
 Будівництво церкви велось силами парафіян і було закінчено у 1996 році ... "

 

Служба Стасної П'ятниці та Великої суботи


У  великий  Четвер  ввечері  звершується  Утреня  Великої Пятниці , або  служба  12  єванглій, так   називають  це   богослужіння. Вся  служба  присвячена благоговійному  спомину спасительних страждань і  хресної  смерті Боголюдини – Ісуса  Христа. Кожна година  цього  дня  це  новий  подвиг  Спасителя, і  відгомін  тих

  подвигів   відчувається в кожному  слові  богослужіння.

В  ньому  Церква  розкриває перед  віруючими повну  картину  страждань  Господніх, починаючи  від  кривавого  поту,  в  Гефсиманському  саду і  до  Голгофського  розпяття.   Ця  служба  переносить  нас  у  минуле,  підводить  нас  до  самого  підніжжя   хреста Господнього і  робить  нас   глядачами, співучасниками  всіх  мук Спасителя. Віруючі  з  запаленими  свячками  слухають  євангельські  слова і  після  кожного  читання  вустами  півчих  прославляють  і  дякують Господу  словами «Слава  довготерпінню  Твоєму, Господи!»

Утреня   про  спомин  святих спасенних  Страстей  Господа нашого  Ісуса  Христа  зібрала  парафіян  нашого  храму.  По закінченні  служби  настоятель  виголосив  проповідь  на  тему  Страстей Христових і вогонь страсних  свічок  парафіяни понесли  до  домівок.

В пятницю  ввечері  було  відслужено  вечірню  з  виносом плащаниці. Це єдиний день в році, коли не правиться Служба Божа, є лише Вечірня з винесенням Плащаниці. Її виносять у другій половині дня. Плащаницю кладуть на приготований стіл посередині церкви, що  символізує гріб Господній Віруючі приступають до Святої Плащаниці і побожно її цілують. Божий гріб прикрашають квітами .

Слово біля Святої Плащаниці. 

Смерть... Яким страхом овіяна вона і якою таємничістю! Багато тих, хто пам'ятає і роздумує про неї, досягали висот досконалості, інші, як об скелю на узбережжі, розбивали об факт смерті всі свої людські плани і справи, мрії і найкращі надії. Смерть зрівнювала всіх, незалежно від віку, посади; сильних світу цього і простих приймала в свої холодні обійми. Смерть страшна, і в першу чергу тому, що вона неминуча. Людям визначено один раз померти (Євр.9,27). Сьогодні ми стикаємося зі смертю нашого Спасителя.

Чи зрозуміла нам ця смерть? - Ні. І це передбачило Божественне Одкровення, коли устами Симеона Богоприїмця в Єрусалимському храмі про Христа говорила Божественна Істина: «...ось, лежить Цей на падіння і на вставання багатьох...» (Лк.2,34), а апостол Павло у свій час додав, що, як слово про Христа розп'ятого, так і все діло Христове для іудеїв - спокуса, а для еллінів - безумство, для самих же покликаних, іудеїв та еллінів, - Христос, Божа сила і Божа премудрість (1Кор.1,23-24).

Смерть - найлютіший ворог людини. Вона - наслідок гріха, порушення людиною Божественної гармонії. Великою була провина людини і, значить, страшний результат провини - смерть. До пришестя у світ Христа Спасителя смерть була страхіттям, бо за нею наступав вічний морок і відчай. Перемогти це могла тільки надприродна сила. І ось «...так возлюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін.3,16). Христос став людиною, Своєю смертю Він переміг смерть. З тих пір, хоч на землі, як і раніше, є смерть, але на неї ми дивимось інакше.

Після смерті Христа смерть стала для нас народженням, переходом в інше життя. Перше наше народження - з утроби матері, друге - через утробу смерті. У першому народженні ми отримуємо життя, в другому народженні також отримуємо життя. Перше народження відбувається в болях і друге народження - в хворобі. У першому народженні людина зустрічається з дійсністю цього світу зі сльозами, криком безпорадності, і в другому народженні - ті ж сльози, нерідко відчайдушні крики, стареча немічність. Але такий закон: «...якщо пшеничне зерно, упавши на землю, не помре, то зостанеться одне, а якщо помре, то принесе багато плоду» (Ін.12,24).

Болісна і вільна смерть Христа Спасителя - це наше нове народження. «...Я є воскресіння і життя; віруючий в Мене, коли і помре, оживе. І кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре повік» (Ін.11,25-26). «...Бо Я живу, і ви будете жити» (Ін.14,19). «...Де Я, там і слуга Мій буде» (Ін.12,26). Така Євангельська правда.

З самого початку християнство проголосило віру у безсмертя, і тільки надія на воскресіння дала силу першохристиянській Церкві вистояти в період вогненних випробувань і світити світові, як маяк надії та спасіння, для багатьох мільйонів грішників. Як боговтілення, так і надзвичайне приниження, й смерть Христа Спасителя залишається для нас таємницею, але ми твердо знаємо, цілком точно і беззаперечно, що Божественна любов до світу й людей звела на землю Сина Божого, другу особу Живоначальної Трійці. Та ж Божественна любов заради того ж людства і того ж світу вознесла Христа Спасителя на хрест і привела до смерті. Це та любов, про яку Святе Письмо говорить: «...любов бо, як смерть, сильна...» (Пісн.8,6).

«Немає більше від тієї любові, - говорить Христос, - як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін.15,13). Господь пречудесно проявив цю любов, перевершивши її, бо Він поклав душу Свою не за друзів Своїх, а за грішників усього світу, щоб дати їм вічне життя і дати це життя з лишком (Ін.10,10). Христос перетерпів зраду, цькування, побиття, опльовування, хрест, смерть, і вільне поховання для того, щоб звільнити нас, людей, від диявольського рабства, від гріха і від вічної смерті. Він дав нам свободу і вічне життя в Ньому, з Ним і через Нього, нашого Бога і Спасителя.

Що ж ми можемо принести нині в дарунок Богу, Який чоловіколюбно будує наше спасіння? Одне й тільки одне - серце, серце, сповнене відданості й любові до Нього, серце, сповнене любові до всіх людей. Прикладом цієї відданості є для нас два таємних учні Христа Спасителя - Йосиф і Никодим, які похоронили Тіло Христове. Йосиф віддав Йому свій новий гроб та плащаницю, Никодим - дорогоцінне помазання. Йосиф Аримафейський, таємний учень Христа, в момент Його ганебного приниження й суду перед всіма відкриває себе як справжній друг Христа. Він відважився просити в Пілата Тіло Христове. Зрозуміло, що так міг вчинити тільки той, чиє серце було сповнене глибокої любові до Божественного Вчителя. Другий учень - Никодим, який в пошуках істини вночі приходив до Христа слухати Його Божественне вчення. Сьогодні він серед білого дня віддає почесті Христу, не боячись наслідків. Тільки справжня любов могла вигнати з його серця людський страх. Він засвідчив навічно свою істинну любов до Христа Спасителя.

Стоячи сьогодні біля гробу Владики і Безсмертного Царя, дотикаючись до Його Святої Плащаниці, проймімось, брати і сестри, глибокою сердечною любов'ю до Нього, як Христа й Бога, і, вслухаючись в настанови Святого Письма, будемо всім люблячим серцем страждати разом з Ним в ці страсні дні, щоб і воскреснути з Ним. Амінь.