Світлий образ

В післясвято Богоявлення Господнього, 24 січня 2020 року відійшла у засвіти Олена Максимівна Ковалевська. Настоятель Свято-Покровської церкви Полтави протоієрей Миколай Храпач в своїй проповіді назвав Олену Максимівну «яскравою постаттю», «однією із перших парафіянок відродженої Української Церкви в Полтаві».

Народилася Олена Максимівна Ковалевська 29 червня 1936 року в с. Паськівка поблизу Полтави. Навчалася в Ковалівській середній школі. Працювала в поштовому відділенні Південного залізничного вокзалу, пізніше – в управлінні об’єднання «М’ясопрому».

В неділю, 26-го січня, серед цьогорічної малосніжної сірої зими, якось по-особливому світило сонце, немовби поспішаючи осяяти своїм промінням останню земну дорогу Олени Максимівни, перетворивши біль втрати та щирий жаль рідних і близьких  на світлу печаль та сподівання Царства Небесного для неї. В церкві Ікони Божої Матері «Нечаянна  Радість» люди прощалися з пані Оленою. Протоієрей Миколай Храпач очолив заупокійну відправу у співслужінні священиків о.Євгена Носенка та о. Костянтина Остроушка.

Різними стежками-дорогами Бог приводить до себе людину. Олена Максимівна відчула поклик люблячого Небесного Отця в успадкованій від прадідів любові до рідної землі, до рідного слова, до пісні, в любові до сім’ї і відповіла своєю любов’ю. Духовні поривання Бог направив через близьких людей. «Вона навчила нас головному – любити», – говорили доньки, згадуючи з теплотою про свою маму. Її любов до них була дієвою, жертовною…

Жили вони не в розкоші. Часто одяг для дівчаток Олена Максимівна шила сама – діти були одягнені завжди охайно і зі смаком.  «Одного разу батько подарував мамі красиве блакитне дороге плаття, – розповідає котрась із доньок, - Та нам треба було вбрання для дитячого святкового ранку в школі.  Мама шила на машинці всю ніч. І на святковому ранку всі ми були одягнені в красиві блакитні плаття.» Мамина любов здійснила це маленьке диво – так вона виховувала своїх дітей, власним прикладом і любов’ю.

Одного разу одна із близнят просто запитала маму: «Коли ти вже нас  похрестиш?». Так вже сталося, що менші діти на той час не були охрещені, тож про це вони самі попросили маму. Так просто Бог звертається до кожної людини і навертає до Себе.

Старша дочка згадує  –  «мама жила батьковим життям, допомагала впорядковувати театральні костюми для полтавського театру, де якийсь час працював батько, підтримувала, коли він разом з колегами, займався реставрацією полтавських музеїв: садиби І.П.Котляревського, Панаса Мирного, В.Г.Короленка, М.В.Гоголя, літературно-меморіального музею І.П.Котляревсь-кого,  Музею театру і кіно в Києві; вміла шити, вишивати, їй люди віддавали старі рушники, які мама відновлювала; вона сама відновила оклад в старовинних іконах вдома».

До них приходило багато творчих людей – художників, музикантів – Олена Максимівна завжди сама готувала чим їх пригостити. Поворотний момент настав, коли дівчата підросли, почали виходити заміж,  чекали народження онуків – треба  було зробити вибір і допомагати донькам їх ростити. Через життєві труднощі пані Олену Бог кликав на духовну працю.

 «Я порадила їй ходити до церкви», - розповідає колега по роботі. Пізніше, коли були відновленні Богослужіння у дзвіниці Свято-Успенського собору, то вона стала активною парафіянкою відродженої Української Церкви, а наприкінці життя вона часто приходила на молитву до невеличкого храму на честь Ікони Божої Матері «Нечаянна радість», розташованого в декількох кварталах від будинку, де мешкали вони з чоловіком Іваном Степановичем. Чоловік став підтримкою в прагненні жінки йти в духовному напрямкові – він водив автомобіль і вони їздили по різних храмах та монастирях. Пані Олена багато часу проводила в молитвах, читаючи Біблію,  духовну літературу, творіння святих отців, проповіді священиків.    

Життя людини не просте, а часом - скрутне, без опори на тверде підґрунтя власного життя людина не протягне, якою б сильною вона б не була. В пані Олени такою твердою духовною основою стало Слово Боже. Надія на Бога виражалася в цій непересічній особистості так само яскраво і заглиблено – всю душу вона вкладає у молитву за дітей, за чоловіка, за рідних, її молитва поширюється на весь український народ, а надія перетворюється в гарячу молитву за Батьківщину, за Українську державу, за весь світ, палка молитва переростає у тверду віру. Віра Олени Максимівни набрала рис апостольського служіння.

З ким би вона не стикалася – чи то із сусідами у дворі, чи зі знайомими – часто розмова переходила на теми духовні. Вже маючи слабке здоров’я, коли вона виходила у двір біля будинку, то до неї підходили навіть незнайомі люди і вона проповідувала – розповідала молодим, зрілим, літнім людям про Бога, про милість Божу до людей, про турботу і опіку та допомогу людині, яка звертається до Бога. Не всім це подобалося, їй навіть погрожували, сварили. Та вона не боялася, продовжувала розповідати людям про благодіяння  Божі. Її слова вселяли віру в людські душі в складних обставинах їхнього життя.

Йдучи до церкви, Олена Максимівна одягалася здебільшого в національне вбрання, «по-святковому», бо «для неї храм – це свято».  І молилася вона на службі Божій щиро і піднесено. Такою світлою і духовною, красивою і ставною - у вишиванці і хустині - посеред людей в храмі, постає вона в пам’яті всієї громади.

Останні роки життя вона боролася з недугою, страждаючи, несла свій хрест молитви за інших людей, з вірою в Бога, з надією на те, що Милосердний Господь поверне на спасіння для її безсмертної душі та її дітей, пережиті страждання і випробування в земному житті.

Нехай світлий образ пані Олени Ковалевської, української жінки-християнки, залишиться в пам’яті багатьох людей,  а Господь за молитвами Божої Матері та святих угодників прийме її душу в Небесні Оселі.

          Олександр Ільченко