В Свято-Успенському  кафедральному  соборі м. Полтави ПЦУ  вшанувала  память преподобного  Паїсія  Величковського.  Предстоятель ПЦУ  митрополит Епіфаній  очолив Божественну  Літургію. Йому  співслужили  архієреї  та  духовенство.

Паї́сій Величко́вський (*21 грудня 1722, Полтава — †15 листопада 1794) — православний старець, аскет, святий; служіння відбувалося в Україні, на Афоні, у Молдові. Його дідом був поет Іван Величковський, прадідом по матері — багатий єврейський купець Мандя, який прийняв хрещення з усім своїм домом.

«Родимець Полтавський» — часто говорив він так і навіть підписувався в листах. Відновитель монашого і духовного життя на Гетьманщині та в Російській імперії був більше українцем, аніж його так вва­жали. Коріння його не так на Афонських скелах, скільки в українському чорноземі.

Паїсій Величковський народився 21 грудня 1722 року в Полтаві, Україна, в сім’ї священи­ка. Батько його був настоятелем Успенського собору.

В Братсько­му монастирі Києва одухотворений Петро знайшов собі і свого першого духовного керівника ієросхимонаха Пахомія, який давав йому читати пустинножительну святоотцівську літературу. За розповідями старця, дедалі більше зростало у ньому бажання чернечого подвигу. Одного разу він був викликаний до Академічного священноначалія, яке повідомило йому, що за неуспішність і пропуски занять він не може навчатися. Петро по­вертається додому в свою рідну Полтаву, де на колінах просить пробачення у матусі за те, що не став богословом і про­сить її відпустити його в монастир.

Так промислом Божим Петро дістався Любецького монатиря. Мудрий і досвід­чений ігумен Никифор прийняв його до числа бра­тії. Саме тут вперше Петро став із жадобою перепису­вати знамениту працю пре­подобного Іоана Ліствичника «Ліствиця» Проте через проблемне існування монастиря і ско­ру зміну ігумена Петро опи­нився в іншому, неменш славному українсь­кому монастирі Свято-Миколаївському Медведівському. Там вперше Петро сподобився постригу в чернецтво з іменем Платон.

Незабаром і цей давній козацький мо­настир був закритий і монах Платон опинився в Києво-Печерській Лаврі. Однак і тут Платон довго не затримався. Зустрівши свого давнього знайомого по Академії, Платон разом з ним вирушає на пошуки усамітненого, спокійного життя і, проживши деякий час в Молдововлахійському Трейстенському скиту, а потім в скиту Керкул, 24 річний монах Платон Величковський влітку 1746 року прибув на Афонську гору.

Він обійшов увесь півострів Айон-Орос, але не знай­шов для себе наставника і зразка, тому став подвизатися сам. Це був найтяжчий період в його чернечому житті. Він боровся з гріховними по­мислами і страстями, молився зі слізьми. Їв тільки раз в два дні і тільки сухий хліб і воду. День і ніч читав Святе Писання і твори святих отців, позичаючи їх в навколишніх болг­арських і сербських афонських монастирях.

На четвертий рік подвигу до Афону приїхав мол­давський старець Василій. На прохання Плато­на старець Василій постриг його в схиму з іме­нем Паїсій і напоумив його створити біля себе монастир. Так і сталось. До Паїсія почали приходити нові подвижники брат­тя. Поступово вони всі разом стали відправляти служби. Браття просили Паїсія, щоб він був їхнім священиком і духівни­ком, але категорично відповідав — ні. Бо він для того, щоб знайти наставни­ка прийшов на Святу Афонську гору. Однак до про­хань братії приєдналися і сусідні монастирі, оскіль­ки про подвиги Паїсія вони дізналися ще раніше. 1758 року після 12 літньо­го перебування на Афоні Паїсій був рукоположений в ієромонахи. 1749 року Паїсій Величковський заснував Іллінський скит, який нині входить до подвір’я Монастиря Пантократор.

Кількість на­сельників монастиря збільшувалася. В основно­му вони були вихідцями із Молдавії, Волощини і Ук­раїни. Ієромонах Паїсій випросив в ігумена Монас­тиря Пантократор стару церкву і пусту келію та при­ступив до формування ски­та. Так росло і міцніло біля старця Паїсія чернече брат­ство, слава про яке швид­ко розійшлася по Святій Горі Афон.

Однак безперервне розширення обителі і різноманітні неприємності зовнішнього поряд­ку заставили отця Паїсія подумати про те, щоб покинути Святу Гору. 1763 року отець Паїсій з братією в числі 64 монахів покидає Афон і знаходить притулок в Буковині, поблизу Драгомирни, в монастирі Святого Духа. Отри­мавши дозвіл від митрополита Молдавського на поселення, старець Паїсій швидко налагодив чернече життя за правилом спільного життя святителя Василія Великого і Федора Студита. На першому місці завжди стояло богослужін­ня. Братія співала на два кліроси — правий слов’янською мовою, лівий — молдавською.

Наслідком російської-турецької війни для отця Паїсія було вимушене переселення його монастиря із Драгомирни в Секуль. Проте життя в монастирі на новому місці анітрохи не зміни­лося. Життя через тісноту (триста монахів) ста­ло дещо шумним, неспокійним. Старець Паїсій взявся влаштовувати при монастирі школу пе­рекладацької літератури. Однак, згідно з указом митрополита, отець Паїсій змушений був перей­ти на настоятельство в сусідній і великий Нямецький монастир, залишаючись одночасно і настоятелем монастиря в Секулі. Тут в Нямецькому монастирі розпочався останній період жит­тя старця, найтяжчий, але й найплідніший. Він тривав 15 років. Число братії в цей період збільшувалось, так що в Нямецькому її було 700, а в Секулі 300. Книжні зайняття були поставлені на широкі рейки. Тут працювала ціла школа перекладачів і переписувачів книг. Пра­цював день і ніч сам старець, не помічаючи своїх тяжких хвороб і болю та ран у правому боці.

Слава про отця Паїсія і його Лавру розійшлася далеко серед монастирів і православних країв. З усіх усюд сюди стікались прочани. Ми­лосердю старця не було меж. У своєму монас­тирі він влаштував шпиталь, притулок. Так проходили роки в трудах, молитві і в милосерді. Підійшов 1794 рік — останній в житті старця. Він перестав особисто займатися пере­кладами. Старець прийняв причастя і не вказав на свого наступника, віддаючи все волі Божій, спочив у Бозі 15 листопада 1794 року на 72 році життя.

Про старця Паїсія слід говорити не просто як про відновителя чернечого духу, але як про відновителя тієї справжньої, істинної святості, яка існувала в домоногольській Руси-Україні. Життя старця багато в чому нагадує труди і подвиги преподобного Антонія Києво-Печерсь­кого, який подвизався на Афонській Горі. Шу­кав на рідній землі справжнього монастиря і бажав усамітнення, заснувавши «Сонце землі руської». Цієї святості духу чернецтва досягнув старець Паїсій. Перший в XI столітті — інший у XVIII.

Ще на Афоні старець Паїсій почав збирати старовинні рукописи слов’янських книг. Проте помічав в них неточності і помилки, які виправляв і навчав цього братію. Крім того, він мав чималу бібліотеку книг грецьою мовою, серед яких була знаменита «Філокалія» — збірник творів отців Церкви, яку переклав старець на церковно-слов­’янську мову під назвою «Добротолюбіє». Можливо, саме тому в першій по­ловині XIX століття, разом з Святим Писанням Старого та Нового Завіту святителя Димитрія Ростовського, «Добротолюбіє» стало найулюбленішим духовним читанням ченців і мирян.

Старця Паїсія по праву можна назвати спів­цем Ісусової Молитви, як найпалкішого звер­нення до Ісуса Христа. Він розрізняв два сту­пені цієї молитви. На першому переважає відчуття особистої хворобливої напруги: це для початківців, молитва, яка відповідає діянням. Молитва діяльна веде того, хто молиться, повз пустелю, де віра як зірка, що вказує шлях, освітлює один лише образ, на який покладає надію розум: Найсолодше Ім’я Ісусове. Дру­гий ступінь — молитва благодатна, яка переображає, діє надприродньо і межує з видінням.