«Слово учителя Августина…»: «Співання псалмів прикрашає душі, закликає ангелів на поміч, відганяє демонів, розсіює темряву, вселяє святість…Зміцнює віру, надію, любов; як сонце, освітлює, як вода очищає, як вогонь, обпалює, як єлей, помазує, диявола посоромлює, Бога являє…»

Настали перші дні Великого посту, світлі святкові кольори убранства змінилися темними, храм немовби притих, оточуючий світ немовби віддалився від церкви за огорожу. Ранішня відправа закінчилася, нечисельні молільники розійшлися по буденних потребах, в тиші храму розширяється ледь чутний, стиснений немов пружина, голос. В боковому крилі храму, біля ікони Спасителя в терновому вінку, тліє лампада, на вкритому чорним покрівцем аналої лежить Псалтир, перед аналоєм стоїть парафіянка і читає псалми, через якийсь час її змінює хтось інший. Так день за днем минає перший тиждень. Вже багато минуло років від 2001-го, коли вперше парафіяни Покровської церкви, з благословення настоятеля протоієрея Миколая Храпача, стали читати Псалтир у Великий піст.

З нагоди  2000-ліття Різдва Господа нашого Ісуса Христа для богослужбового вжитку на парафіях з благословення Святійшого Філарета, Патріарха Київського і всієї Руси-України,  було видано богослужбовий Псалтир українською мовою. Наступного року, 2002-го, спробували читати Псалтир перший тиждень Великого посту цілодобово. Це було непросто, тож продовжили цілодобове читання лише на останньому тижні. 2002 рік був особливий для полтавських віруючих Української Православної Церкви Київського Патріархату. Підступна зрада колишнього настоятеля Свято-Миколаївської церкви та таємний перехід під юрисдикцію Московського патріархату десяти парафіян на чолі зі старостою позбавив можливості іншим парафіянам Свято-Миколаївської церкви міста Полтави молитися у власному храмі. Тож люди розійшлися по українських церквах в різних куточках міста і по селах. 2003 року парафіяни Свято-Покровської церкви читали Псалтир разом з парафіянами Свято-Миколаївської церкви та Свято-Успенського собору не лише у власному храмі, але і в дзвіниці Свято-Успенського собору. 2004 року закінчувалися загально-будівельні роботи в соборі, і всі разом молилися цілодобово в Свято-Покровському храмі весь Великий Піст. 2005 року покровські віруючі продовжили цілодобове чергування на молитві у Великий Піст. «Ми ж починали молодими, а зараз більшість читців вже старшого віку, - говорить пані Людмила».

Бог приводить людину до віри, до Церкви лише одному Йому відомими стежками, кожному дає свій шанс і у свій час навертає до Себе. Не одна людина стає початком спільної справи. Полтавські парафіяни буває згадають слова блаженної пам’яті митрополита Євсевія (Політило), який не один раз закликав віруючих читати Святе Письмо, говорив на проповідях, що він багато років щоденно читає Біблію і знаходить в ній для себе щось нове. Збираючись в паломництво до монастиря в Бєлгородську єпархію хіба могла пані Людмила знати, що зустріч з митрополитом Іосафом дасть відповідь на її багаторічні власні питання: «чи може проста людина (та ще проста жінка?) брати на себе? велику відповідальність щоденного читання однієї зі Священних книг - Псалтиря?». Вона випадково дізналася, що митрополит Іосаф благословляв парафіянам читати Псалтир. 

З благословення настоятеля протоієрея Миколая Храпача в листопаді 2007 року зібралося двадцять чоловік, щоб читати псалми щодня. Кинули жереб, кожний витягнув папірець з номером кафизми, яку буде читати вдома. З того часу покровські парафіяни читають Псалтир щоденно, крім Пасхального тижня, весь рік. З часом бажаючих читати псалми ставало більше. 2009-10 років склалося друге коло читців. «Люди віруючі, відповідальні, мають Страх Божий, коли хто з якоїсь причини не прочитав кафизму, то йдуть на сповідь до священика, на покаяння. Можуть встати серед ночі і ще раз прочитати псалми», - розповідає пані Людмила, - «ми так вважаємо, що коли не прочитано якусь одну кафизму, то Псалтир не прочитали в цей день.» Праця багатьох людей може бути не завершеною. Читали кафизми по черзі, по годинах, та врешті спинилися на тому, що читають хто в вранці, хто увечері, хто обідню перерву, а хто і вночі; хто хворий той і лежачи читає. В свідомості зринають слова старого владики звернені до парафіянки: « … розумієш на скільки це серйозно?» Це не так просто, не одному читати треба, а щоб людей було багато, щоб разом, щоб спільною була молитва. «Це ж молитва, це ж важка робота. З’явилася віра, що це наш і щит і меч, - розповідають жінки. «Це наша життєва потреба, як повітря.»

Люблять згадувати «Слово учителя Августина…»: «Співання псалмів прикрашає душі, закликає ангелів на поміч, відганяє демонів, розсіює темряву, вселяє святість…Зміцнює віру, надію, любов; як сонце, освітлює, як вода очищає, як вогонь, обпалює, як єлей, помазує, диявола посоромлює, Бога являє…»

  У людей є потреба в молитві. І Господь дав нам можливість щоденного читання  псалмів. «Буває читаєш  і не все розумієш, а буває прочитав і немов би відкрив лише в цю вмить – це ж про мене написано»… читаючи, немов проводиш якусь невидиму огорожу від зла, ведеш боротьбу від зла в самому собі».

Коли почалася війна, стали молитися за українських воїнів, які піднялися на захист рідної землі. На першій «Славі» покровські парафіяни поминають тих, хто спільно читає Псалтир. На другій моляться за рідних, воїнів, поранених, сиріт, вдів, знедолених. На третій «Славі» поминають спочилих рідних, близьких, воїнів, які за Україну життя своє віддали.

Буває бачиш – весняного ранку стоїть чоловік біля Покровської церкви і, тримаючи в руках віддруковані листочки псалмів, в пів-голоса читає. Підходиш тихо, щоб не заважати, спиняєшся і слухаєш  молитви українською мовою за українських людей і за Україну.

Олександр Ільченко