Цього  святкового  дня до храму  прийшла  велика  кількість  полтавців  та гостей. Храм  не  зміг  вмістити всіх .Люди  молились на  подвірї слухаючи  службу  через   динаміки. Божественну  Літургію у  нашому  храмі  очолив  високопреосвященний  Федір архієпископ  Полтавський  і Кременчуцький. Йому  співлужили  настоятель прот. Миколай  Храпач та  штатний  священик  Вячеслав  Рукас та  духовенство  міста . По  закінченні   служби  Божої  владика  виголосив  проповідь. Він  вручив  нагороди  духовенству  храму  та  парафіянам. За  святковою  трапезою  гості вітали  настоятеля  та  духовенство зі  святом. На  подвір'ї  церкви  всїх  пригощали  смачними   стравами.

 Під Покровом Заступниці роду людського

Вікторія КОРНЄВА

«Зоря Полтавщини» 

«Доброго ранку, отче, підкажіть, що робити, – молодий чоловік перепиняє нас із настоятелем Свято-Покровської церкви УПЦ КП, митрофорним протоієреєм Миколаєм Храпачем, ледве ступивши на церковне подвір’я. По праву руку в нього – притихла жінка, у відкритому погляді – змішані тривога й надія. – У мене дядько сильно захворів, операція буде серйозна. Можна замовити сорокоуст?»…

І так у цьому затишному куточку Полтави, де, як біла весняна квітка, тягнеться до неба й сяє до людей Божий храм, спливають увінчані молитвою за весь наш людський рід дні. 6 жовтня минуло 20 років відтоді, як Святійший Патріарх Київський і всієї  Руси-України Філарет УПЦ КП освятив новозбудовану Свято-Покровську церкву. Перший храм, зведений на Полтавщині після довгих десятиліть радянської духовної руїни. Перший воістину український храм.

І як задовго до появи фундаменту майбутнього Божого дому, так і нині, коли на затишному церковному подвір’ї молоді дерева вже майже дотягнулися до маківки храму, за його долю вболіває отець Миколай Храпач. Він – активний будівничий, незмінний настоятель, ревний хранитель і примножувач українських традицій у цьому народному, бо ж, наголошує, зведеному на пожерви звичайних людей і їхніми ж руками, храмі. 

Настоятелю хочеться теплого слова з нагоди 20-ліття Свято-Покровської церкви для всіх, хто у ній трудиться. Це, зокрема, й парафіянки, які турбуються про чистоту в храмі. Найстарша за віком серед них, Зоя Солонуха, одного разу поділилася з отцем Миколаєм почутою похвалою, їй сказали, що в храмі така чистота, ніби в операційній. І наскільки ж глибоке це порівняння! Адже у Божому домі спасають для вічного життя людські душі.

А з якою любов’ю доглянуті на церковному подвір’ї пишнобарвні клумби, як заходиться рум’янцем калина, в’ється виноград… Недаремно ж полтавці приходять сюди й просто побавитися з дітьми, заспокоїтися, набратися сил. «У вас тут рай», – не раз чув від них протоієрей  В’ячеслав Рукас, якого отець Миколай свого часу помітив серед парафіян і запропонував стати послушником. Згода була миттєвою і повною радості, бо молодий чоловік, який працював на заводі, здається, саме цього й шукав. «Тут усе особливе, – говорить отець В’ячеслав. – Заходиш за хвіртку і ти вже зовсім в іншому світі. І дух інший, ікони зустрічають…»

«У нас ікони всі чудодійні, – додає голова сестринства Святої великомучениці Варвари, що діє при церкві, Лідія Бабич». 10 – 12 жіночок разом із нею не покладають рук заради того, щоб церковна територія мала вигляд квітучої оази посеред захаращеності наших думок і нерозсудливості вчинків. «Дві ікони в храмі проявилися на склі. А це значить, що церква наша благодатна, – продовжує Лідія Марківна. – А зайдіть подивіться скільки люди дякують святим, скільки сережок, хрестиків, перснів за поміч принесли. Помоліться святій Варварі, вона дуже допомагає, ми її так шануємо, щомісяця акафіст співаємо…»

Промисел Божий

– Отче Миколаю, Свято-Покровський храм знаходиться на колишніх землях однойменного монастиря. Це було принципове рішення?

– Під час будівництва ми про це й не здогадувалися. Відомо стало пізніше, від істориків, краєзнавців. Але ж випадковостей у світі не буває. Віруючі люди розуміють, що в усьому є промисел Божий. Тим більше в такій справі, як будівництво храму. Варто згадати й те, що останній храм, який до подій 1917 року  було зведено в Полтаві, на Павленках (він, на жаль, не зберігся) також називався Покровським. Хіба не відчувається символічний зв’язок?

Покрова глибоко шанована в українському народі. А оскільки, і церква наша мала стати українською, і громаду організовували та будівництво розпочинали нащадки козаків, ми вирішили назвати її Свято-Покровською. Проектували храм провідні полтавські архітектори Валерій Трегубов (Царство йому Небесне) і Сергій Шпіка.У них було два проекти – один сучасний, другий – традиційно український, бароковий, козацької, або мазепинської архітектури. Останній і переміг на спеціально проведеному конкурсі. Це був 1991 рік. На Покрову ми встановили на місці майбутнього будівництва пам’ятний камінь із написом про закладення храму та поклонний хрест. Перед цим, звісно, розчистили невелику ділянку метрів 20 на 30, бо ж місцевість вражала захаращеністю – сад викорчуваний, все завалене будівельним сміттям – його звозили чи не з усього мікрорайону, який інтенсивно розбудовувався. А влітку 1992 року розпочалося будівництво церкви.

– То був час суцільного дефіциту. І не тільки потрібних Вам будівельних матеріалів. Мало хто розумів, навіщо українцям потрібна українська Церква…

– Складно було. І корінь багатьох проблем крився саме в неприязному ставленні влади до української Церкви. Будівельники отримували зверху неофіційний наказ гальмувати роботи й будівництво надовго зупинялося. Ми розуміли, що це все штучно, що причини нам щотижня називають вигадані. Казали, що бракує грошей, ми знайшли гроші, заплатили. Але час минав, а храм так і стояв із незавершеними стінами. Довелося шукати приватників, які закінчили цегляну кладку.

А що почалося, коли справа дійшла до купола! Ми не могли знайти жодного майстра. Просто не було таких людей, адже церкви за радянських часів руйнували, а не будували. Нарешті вийшли на двох дідусів, які подивилися ці креслення і сказали: «Зробимо!». Але ж вік: слабкі вже були, майже вісімдесятирічні. Отож вони переважно керували, а молодші робили. 

– Поміж службами священикам довелося освоювати будівельну справу?

– Усе, що не вимагало спеціальних вмінь, ми виконували зі священиками і вірянами. Я вжився у роль виконроба. Приходимо вранці, чоловік 5 – 7, всі сідають погомоніти, а я беру сокиру, взуваю чоботи, вдягаю куфайку й лізу нагору. Тоді за мною лізуть усі. В 1994 році, ближче до зими, купол поставили. Але потім майже до весни утеплювали. Часу мали обмаль, я уже служив в Успенській дзвіниці, та старалися з усіх сил. Намерзлися, заробили собі гайморити, але справу завершили. Багато було людей, поряд з якими добре працювалося, бо їхнє бажання потрудитися заради Божої справи надихало своєю щирістю. Це Петро Пришнівський, він і зараз наш парафіянин, Олексій Шум, Царство йому Небесне, Олександр Балико, Олексій Стороженко та багато інших.

Різьблений іконостас для храму виготовили полтавські митці Юрій Панкевич та Михайло Гах, вітражі – заслужений діяч мистецтв України Юрій Самойленко, престол, запрестольний хрест та семисвічник – заслужений  художник УкраїниПетро Волик. Ікони написав відомий художник Петро Гуменюк.

Свято-Покровський храм відрізняється від усіх інших тим, що його будував сам народ. Не було тоді майстрів-спеціалістів, не було досвіду храмового будівництва, яке має багато нюансів. Було тільки палке бажання побудувати по-справжньому український храм. Окрилювало й розуміння того, що на будівництво нас благословив сам Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-УкраїниМстислав. Під час другого приїзду до Полтави, в 1992 році, він бачив і ескізний проект, і макет церкви. Назвав їх добрими і сказав, що реалізувати потрібно однозначно. Дуже вболівав він, як справжній полтавець, і за відбудову Свято-Успенського собору, налаштовував нас боротися за його відродження саме на історичному, найпрекраснішому в Полтаві, місці.

Плече підставили земляки з-за океану

– Наш храм, мабуть би, не з’явився якби не було такого чоловіка як Петро Зінченко, – говорить отець Миколай. – Родом він із Полтавщини, але емігрував до Америки. Мав чималі обдарування – художник, поет. За його останньою волею, яку виконав уже його син, ми отримали частину спадку Петра Зінченка на будівництво храму. Інша частина була передана на Волинь, батьківщину його дружини, і там за ці кошти також звели церкву. Загалом усе це стало можливим завдяки товариству «Полтавщина», що його організували вихідці з нашого краю в Чикаго. Серед них і дві мої тітки, які під час війни потрапили до Німеччини, а згодом і за океан.

Жертвували на храм і американські полтавці, й наші краяни. Утім часи в Україні були скрутні – нищівні економічні кризи – купони, бартер… Тож без допомоги з діаспори ми б будували храм ще дуже довго.

Плани тоді були грандіозні. Передбачалось, що поряд із Свято-Покровською церквою у майбутньому постане величний Володимирський собор. Але в державі розпочалося стрімке економічне падіння, потім головною справою для нас стала відбудова в Полтаві Свято-Успенського кафедрального собору. То ми вже й забули про ті колишні плани, вирішили, що досить і того, що вже маємо. 

– У Свято-Покровського храмі довго простоюєш не тільки перед іконами, а й роздивляючись неймовірної краси вишиті рушники…

– При оздобленні храму ми старалися дотримуватися української традиції. Ікони – це переважно українське Києво-Печерське письмо. Багато в нас старовинних вишитих рушників, ще дореволюційних, полотняних. Їх люди поприносили. З багатьох ми поробили копії, а оригінали бережемо, тільки на свята прикрашаємо ними храм. Є ікони з мощами, наприклад, святої великомучениці Варвари, священномученика Макарія, митрополита Київського, святителя Іоанна Тобольського, архієпископа Чернігівського, ікона «Пояс Пресвятої Богородиці» з частинкою пояса, освяченого на справжньому поясі Матері Божої,ікона святителя Кримського Луки (Войно-Ясенецького) з частинкою його єпітрахілі. Багато людей моляться перед іконами Петра Калнишевського, Костянтина Острозького. Серед дуже старих образів, подарованих парафіянами, ікона святителя Миколая, ми її відновили: зробили новий кіот, нове облачіння, а також ікона Богородиці Пісочинської. Імена людей, які приносили до храму такі дарунки, ми записували, щоб молитися за них.

– Отче, з іконою Агапіта Печерського, лікаря безкорисливого, пов’язані незвичайні події, про які багато говорили в місті…

–  Це дуже проста історія. Років чотири тому ми вирішили позолотити німб на іконі й, коли дістали її з кіоту, помітили, що на склі залишився відбиток святого образу. Його й тепер можна роздивитися, але вже він не такий насичений. Потроху зникає. Мабуть, за гріхи наші… А недавно така ж дивовижна історія відбулася і з образом «Всецариця».

– На церковному подвір’ї привертає увагу невеликий пагорб із трьома хрестами. Люди, які підходять до них уперше, несподівано згадують про втрати свого роду…

– Хрест-пам’ятник жертвам Голодомору та тотолітарного комуністичного режиму ми встановили тут у 2002 році. Освятили в Троїцьку поминальну суботу. Він і не міг не з’явитися біля нашого храму, адже ми будували його з посиленим поминанням невинно убієнних кремлівськими деспотами українців. І люди швидко відгукнулися на цей задум, прийшли з проханням встановити поряд хрести з прізвищами їхніх закатованих голодною смертю родичів. У всі поминальні дні тут відправляються панахиди, на літургії в храмі ми молимося за жертв Голодомору щонеділі.

– Ваша парафія активно відгукнулася і на найболючіші події у сучасній Україні. Чи вистачає сил продовжувати підтримку наших захисників на Донбасі?

– Ми допомагали нашим бійцям від самого початку війни, допомагаємо і тепер. Минулого року окрім принесених людьми одягу та продуктів, закупили для бійців різних речей на суму близько 55 тисяч гривень. Цього року можливості вже не такі. Скрутно сьогодні, менше стали жертвувати. Та й психологічно війна всіх дуже виснажила. Стільки вже часу люди переживають, плачуть. На початку так і не передати,  скільки на сповідях булосліз за загиблими (голос священика раптом  обривається і він на мить опускає очі додолу – Авт.)… Посильну допомогу армії не припиняємо. Приємно, що маємо від військових подяки, наприклад від добровольчого батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Золоті ворота» за сприяння у створенні в зоні АТО, на Луганщині, каплички. Ми їм надали ікони й багато інших церковних речей.

«Я ніколи не залишу цей шлях»

– Отче Миколаю, Ви ніколи не сумнівалися у тому, що служіння в Церкві – це Ваша дорога?

– Що я вам скажу… Священництво – тяжка нива. Це безкінечні людські біди, які постійно в твоєму серці, в душі. Постійно бачиш горе, смерть, пам’ятаєш про них, переживаєш. Непросто це. Але Бог поповнює сили. Кажуть, що людині важко, а батюшці в десять разів важче, але в десять разів Господь дає батюшці більше сил усе витримати. 

Іноді міркував про те, що якби я знав, на який шлях стаю, на початку свого служіння, то зроду не пішов би. У Церкві ж також вистачає проблем, як і всюди. А в мене віра тоді була ще слабка. Я б міг легко все це кинути й працювати за своєю професією лікаря. Але якби поставити мене перед таким вибором уже теперішнього, з досвідом служіння, то я сказав би, що ніколи не залишу цей шлях, що повторив би його знову. Бо вже зовсім по-іншому все бачу. Ми ж, українська Церква, стільки перетерпіли, стільки бруду на нас лилося, чого тільки не лунало від московського духовенства… Це не пережить було. Спочатку нестерпно боліло, бо ж незаслужено, бо ж брехня. А потім Бог дав сили і я зрозумів, що це ніколи не закінчиться, бо це є безкінечна брань, боротьба між Богом і лукавим. І коли Бог тебе укріпляє, ти відчуваєш цю силу. Тебе цькують, а ти розумієш, що це неминуче, бо ти йдеш вірним шляхом і тому злі сили ополчаються. І вже нестрашно, не лякають ні анафеми, ні наклепи, ні що.

– Отче Миколаю, чи змінилися упродовж двох десятиліть самі віряни?

– Не хочу бути песимістом, але з ностальгією згадую невеличкий період у 1990-х, коли люди дуже йшли до храмів. А потім життя покращилося і храми значно спорожніли. Ми справді за ці 25 років незалежності України набудували багато церков, підготували багато духовенства, наша Церква зміцніла, стала однією з найбільших у світі. Власне, перелік здобутків можна продовжувати ще довго, але духовність людей… Ну, можливо, в мене як у священика інші, підвищені вимоги, інше розуміння того, якою повинна бути людина… Мало, на жаль, людей, віра яких є міцною. Багатьом вистачає згадувати про храм лише на великі свята.

– Із чим приходять до храму ті, хто все-таки відчуває потребу звернутися до священиків?

– Із різними сімейними проблемами – негаразди між подружжям, батьками й дітьми. Із цим навіть частіше, ніж із хворобами. Біда в тому, що люди живуть без Бога. Коли їм починаєш пояснювати, що таке сім’я, як повинні ставитися один до одного чоловік і жінка, то вони просто дивуються і кажуть: «Хіба так можливо?». Звичайно, можливо. Бо якщо не так, то тільки з проблемами.  Багато приходить людей, у яких діти ігромани, наркомани, п’ють… Інші скаржаться, що не можуть порозумітися зі своїми дорослими дітьми, бо ті стали грубими. Частина цієї проблеми залежить і від самих батьків, які не розуміють, що доросла дитина – це їхній найближчий друг і тиснути на доньку чи сина своїм авторитетом не можна.

Добре, якщо люди воцерковлені. Вони по-іншому сприймають життя. Сумно, коли люди думають, що достатньо іноді зайти до храму, поставити свічечку – і все налагодиться. Це ж від віри залежить. Якщо віра є, то є і допомога. Згадайте українську приказку «Як до горя, то й до Бога». На жаль, у ній правда. Владналися проблеми й людина забуває дорогу до храму. Минає років п’ять – дивишся, знову знайоме обличчя: певно, щось сталося. Треба зрозуміти, що Бога зі свого серця, зі своєї душі випускати не можна. Якщо ти віриш, якщо ти з Богом, то маєш спілкуватися з Ним постійно, як зі своїми найріднішими. Тоді від цього буде користь, буде мир у душі й злагода між людьми.

– Дякуємо, отче Миколаю, за інтерв’ю і вітаємо з 20-літтям Свято-Покровського храму.