Боляче згадувати про втрату. Відсторонюєшся, пробуєш відтіснити біль повсякденністю. Але він не зникає, просто його не сприймаєш. Лише коли в пам'яті відновлюються мимоволі якісь дрібні деталі, біль загострюється, виринає на поверхню свідомості. І відступає, коли вже по-новому сприймаєш те, що доля зблизила і розлучила різних і несхожих між собою людей.

27 листопада 2015 року раптово для рідних і близьких відійшла від нас до Всевишнього Бога Галина Володимирівна Коноваленко. Щоб провести її в останню путь приїхали з Миргорода і Заполяря рідні, зійшлися до Свято-Покровської церкви парафіяни, члени братства, колишні колеги, зібралося духовенство: протоієрей Євген Носенко, протоієрей В’ячеслав Рукас, ієрей Андрій Семешко, ієрей Сергій Бондар, ієрей Олександр Кіріченко, очолив заупокійну відправу настоятель храму протоієрей Миколай Храпач.

Вона не боялася смерті, вона заздалегідь розпланувала останню дорогу свого земного життя. Дала розпорядження рідним і близьким. Вона так жила і ця риса стала ознакою її характеру. Навіть свою останню дорогу вона прагнула зробити частиною свого церковного служіння - служіння Богу, Українському народові і Українській Церкві.

Дав Господь Галині Володимирівні талант – служити Богові. Постукав до її материнського серця, яке привело її до Української Церкви. І вона відізвалася на цей поклик – свідомо і віддано, до останку.

Наступав 1993 рік, в сім’ї чекали народження онука. За традицією малого потрібно хрестити, тож вона підшукувала де саме. Неподалік від «Емальхіммаш», де вона працювала, була Макарівська церква, всі знайомі зверталися туди, тож пішла і вона … та й повернулася. Тоді Полтавою поширилася чутка що в старій дзвіниці біля Альтанки відновили Богослужіння і в ній служать священики українською мовою. Переговоривши зі свяшеником, вона домовилася про хрещення вдома. Зрозумілий, бо українською мовою, чин хрещення, тактовність священика, який на запитання про винагороду, просто промовив: «скільки зможете», стали місточком для знайомства Галини Володимирівни з отцем Миколаєм. Вона стала заходити до Успенської церкви. Богослужіння рідною мовою і таїнство дії Святого Духу проникли до глибини її душі. І на всілякі залякування знайомих про «автокефалістів», «розкольників» вона не спокушалася. Тож коли освятили Свято-Покровську церкву на Садах, вона не роздумуючи прийшла до храму – то на Богослужіння, то допомогти в упорядкуванні церковної території. Такий вже діяльний в Галини Володимирівни характер – коли вона до чогось долучається, то дією, словом чи справами. Вона не залишалася осторонь проблем, на які здавалося б можна і не звертати уваги, бо вони не стосуються її безпосередньо. Багаторазово братчики обирали її до керівних органів Полтавського православного братства святого апостола Андрія Первозваного.

 Народилася Галина Володимирівна в Миргороді 30 липня 1941 року. Навчалася в Миргородській середній школі, за порадою рідних, пробувала займатися машинною вишивкою та в’язанням. Заочно здобуваючи вищу освіту за спеціальністю бухгалтера-економіста у Львівському торгово-економічному інституті, працювала в Миргородському, пізніше – обласному відділенні Державного банку, в обласному управлінні торгівлі, в НІ І «Емальхіммаш». Після виходу на пенсію вісім років віддала служінню в Свято-Успенському соборі, в єпархіальному управлінні. І намагалася бути причетною до вирішення різних життєвих ситуацій, чи в людській долі, чи в суспільних подіях.

Рідна миргородська земля, по якій чудовим мереживом розсіяна Богом творча природа українського народу – у праці, у пісні, у людях, була не від’ємною частиною всього життя Галини Володимирівни. Вона постійно приїжджала до батьківської хати, з якою пов’язана невидимими узами. Любов’ю зрощена, вона віддавала цю любов всім своїм материнським серцем своїм дітям, рідним і близьким. Вже з останніх сил вона прагнула допомагати становленню Свято-Троїцької парафії УПЦ Київського Патріахату в рідному Миргороді.

 Материнське серце не змогло прийняти смерті сина, а після ще одного потрясіння – смерті племінника вже не знайшло сил битися за власне життя. Від нежданих ударів долі у материнській любові вона полинула зраненим серцем до Бога, який за церковними молитвами прийме її безсмертну душу, що вслід за Сином Божим Ісусом Христом пройшла хресною дорогою любові. Вічна пам'ять!

Заступник голови Українського Православного Братства,

 Голова Полтавського крайового братства

святого апостола Андрія Первозваного Олександр Ільченко