Цими днями парафіяни  та  духовенство Свято-Покровської  церкви  пошанували нашу ювілярку Зою  Іванівну  Солонуху яка   20  років  трудиться  на  благо УПЦ Київського патріархату .  З  відновленням  Богослужінь   у  Свято-Успенській церкві вона   віддано  працювала очолюючи  сестринство . Після  освячення   Покровської  церкви вона  перейшла  у цю  церкву де і  донині  працює  очолюючи Покровських мироносиць. Завжди  чисто , охайно і  завчасно  приготовлено  до будь  якого свята.  По українському  затишно і привітно у храмі.  Особливою гордістю є рущники і  давні  і сучасні  копії  з  давніх  вишивок  прикрашають   іконостас, вівтар  та  ікони   у храмі. Це  все  і завдяки  праці Зої  іванівної. За   відданість і багаторічну  працю  та  в  зв'язку  з  ювілеєм  Святійший  Філарет Патріарх Київський  і Всієї Руси-України  удостоїв  її  високої нагороди ордена Святої Великомучениці Варвари який  вручив  їй  настоятель  прот.  Миколай  Храпач .

Далі читайте  інтерввю з пані Зоєю.

«Нам треба дорожити тим, що ми маємо», -

дякуючи за церковну нагороду, сказала Зоя Іванівна Солонуха, староста Свято-Покровської церкви м.Полтави  парафіянам під час вручення їй ордену Святої великомучениці Варвари. Пропонуємо читачам  інтерв’ю з ювіляркою.

Зоє Іванівно як Ви прийшли до Української Церкви? Це Ваш вибір? Веління Боже? Як це сталося?

                Правду кажуть, що у кожного свій шлях.  В той час працювала на заводі. Цікавилася різними вченнями (соромно згадати). Одного разу запропонували мені: давайте сходимо в церкву. Було це 1989 року. Пішли ми в Спаську церкву і відтоді я стала прихожанкою цієї церкви. Вистоювала всі служби щосуботи і щонеділі. Бачила як приходили на служби отець Микола Храпач, Самійленко Ю., покійний Колотій  П. Було стою на службі і думаю: «Господь щось мені говорить, а я не розумію». І це мене мучило. А потім чую по радіо оголошення, що на Благовіщення буде служба на Соборній площі. Це було 7 квітня 1992 року. Пішла. Людей перед церквою зібралось багато. Почалась служба. Ловлю себе на тому, що відбувається щось незвичайне. Я вже знаю загальний порядок служби.  «І що це?», - я все розумію.  Враження було незабутнє. Через три дні зайшла в Спаську церкву, поставила свічку і кажу: «Господи, прости мене я піду в ту церкву». Оце, вважайте, з першої служби вже була в Успенській церкві.

Життя в церкві, як і в державі, було тоді неспокійним і насиченим подіями. Нелегко було всім, особливо батюшкам. Ми всі вчилися одночасно - вірі, щирості, доброзичливості, любові до України. Зібралося багато людей, які хотіли українську церкву. Настільки ми були єдині, що ніхто не говорив: «Я зробив більше, а той менше». Не було меркантильних інтересів, відчувалося, що люди прийшли не для того, щоб отримати, а для того, щоб віддати. Це немовби був духовний оазис в тому складному пострадянському суспільстві, коли багатьом так не хотілося, щоб була наша церква. Цькували з усіх боків - і це на стадії становлення. Тільки Божою підтримкою витримали. 

                 Як Ви стали старостою Свято-Успенської церкви м.Полтави?

                Точніше не старостою а виконуючою обовязки. А було це так: одного разу зібрав нас батюшка і каже: «Треба обрати старосту. Я пропоную Зою Іванівну». Я руками замахала, бо вважала себе недостойною. А він: «Тоді хоч виконуючою обовязки». Ось так я і була весь час ВО. Це така була відповідальність, така честь! Я тоді ще працювала на виробництві і не могла постійно в церкві бути. Але коли випадала хвилина, чи щось треба – то біжу до церкви.

                Церква стала оплотом Вашого життя. Освячення Покровської церкви - це кульмінація і водночас завершення будівництва, Ви пам’ятаєте як воно відбувалося?

                Церкву будували здебільшого власними силами. Колись сказав отець Євген Носенко: "Якби не отець Микола, то ми б не збудували. Зима, холодно. Тільки трохи відігріємось у вагончику, а отець Микола каже: «Пішли ще попрацюємо". Стільки моментів таких коли лише він... ніколи не відступав, все своїми силами, своїми руками.

                Пам’ятаю зайшла колись на будівництво, дивлюсь вся церква завалена, немає вільного місця, посередині купа битої цегли, бетон, якісь бочки. Риштування стоять аж під самісінький купол - весь простір, все заповнено ними. Здається все винести просто неможливо, але все зробили і збудували. Отець Микола Храпач, отець Євген Носенко, отець Юрій Кулик, Пришнівський П.О.,  диякон Олексій Сенчук, Олексій Петрович Шум, тепер уже покійний. Допомагали парафіяни Успенської церкви. Ми всі були одне ціле. Все це воля Божа, кожен прийшов зі своїм вмінням. Промисел Божий  був такий.

                1996 року перейшли в Покровську церкву і знову все почали спочатку. Я вже вийшла на пенсію  і більше часу віддавала церкві. Людочки допомагали, зносили хто що міг. Добре слово хочу сказати за наших жіночок. І за тих, хто прийшов на початку і працює зараз, і за тих, хто прийшов пізніше. Про них кажу так: «Це наш «золотий фонд».

                Ви прагнете глибоко осягнути справу за яку беретеся і високо піднімаєте рівень вимог тож результат виглядає творінням майстра. Це у Вас вроджене вміння чи життєвий здобуток? Що Ви змогли сказати про своє життя дивлячись з висоти літ?

                Я по натурі людина відповідальна. Моя мама родом з с. Плоске Решетилівського району. Дід мій, а її батько, Юхим Іванович, співав в церковному хорі, і в церкву маму водили змалку. Вона згадувала, як "тато читали в неділю Євангеліє". Коли я була ще дитиною, чула від мами вираз: "чисто як церкві". І цей особливий вираз я запам’ятала на все життя.  Мабуть, від маминого "чисто як у церкві" все і почалось.

Пам’ятаю, як мама розповідала,  про голод 1932-1933рр. Люди помирали від голоду, а влада посилала збирали тіла по селу. Були випадки, що людина ще жива - ще дихає, не померла, а об’їздчик забирає людину і каже: "чого я ще завтра за тобою буду їхати".  Було видно як такі люди ходять серед померлих там, де їх звозили. Страшні лихоліття пережила Україна…    

                Ви горите вогнем молодості душі, щоб Ви побажали молодим людям, які лише починають торувати власну стежку в житті.

                Підтримки Божої, обов’язково щоб йшли до Бога, щоб не думали, що це бабусині казочки.

Пам’ятали заповіді Божі. Не робили поганого нікому і ніколи. Бо щоб ти не зробив поганого - воно до тебе і повернеться.  Зараз молодь  дуже захоплюється телебаченням, комп’ютерами. Звісно, що таке сучасне життя, але не треба забувати, що це – ілюзія. Вимкни електрику  - і нічого  немає; і ти вже не такий розумний і сильний. А Бог завжди є! В житті бувають різні  обставини,  і драматичні теж. Хотілось би, щоб молоді люди не впадали у відчай в таких випадках, не робили дурниць, а зверталися до Бога.  Він і порадить. Він і допоможе. Попросити в Бога щиро - обов’язково відповідь одержиш.

                Подія непересічна для нашої парафії - явлення відбитка ікони святого Агапіта на склі...

                Як воно бува в житті… Якось в неділю після служби підходе молода дівчина, гарно вбрана, гарні парфумами  чути і каже: "я так кашляла, а як тільки зайшла в цю церкву – і все пройшло". Тоді 90-роки були. Я думаю, що Господь дарував нам цю ікону для підтримки. Може перестануть після цього говорити, що в нашій церкві немає благодаті.

                Я переглядав «Полтавські єпархіальні відомості», і бачив в репортажах: ви неодноразово зустрічали Святійшого Патріарха Філарета, вели активне церковне життя. Чи залишилось щось таке, щоб ви хотіли ще зробити в житті, які є ще у вас мрії?

                В 1996 році приїхав Патріарх Філарет на освячення Покровської церкви. Ми його зустрічали в дзвіниці Успенської церкви. Провели його до кабінету, а ми стоїмо під кабінетом – Трегубов В.О., я, ще хтось. Двері до кабінету відкриті, і ось Валерій Олександрович мене підштовхує – іди, то я виступила вперед, взяла благословіння, попросила автограф. Патріарх - то така людина, така постать! А помітив, що в храмі чисто, хор гарно співає, добре читає читець, кіоск теж похвалив. Такий уважний до всього. А можливо він таким чином підбадьорив нас? Я все життя вважала себе Марфою і насмілилась спитати у Святійшого, щоб він мені пояснив євангельський уривок про Марфу і Марію. І він мені пояснив, що головне – духовне!

В наступний приїзд патріарха, коли він служив в Покровській церкві  наблизилась до кафедри. Хор співає, Святійший молиться і від нього виходить така благодать. Мені стало так гарно. Ніщо не може порівнятися з ним. Так хотілося зберегти його як можна довше. І кожна зустріч зі Святійшим для мене – це подарунок долі. Це відкриття духовне.

                Я вдячна Богу, що привів мене до церкви, що всі ці роки я була серед не байдужих людей, які навчили мене любити Україну, любити українську мову. Думаю, що любов до своєї Батьківщини записана в кожної людини на генетичному рівні, та можливо, потрібні певні обставини, події, щоб заговорило в тобі велике почуття любові до рідної землі, до рідної мови – до України.

Розмову вів Олександр Ільченко