Свято-Покровська Церква, м. Полтава

"Свято-Покровський храм — перший храм, що побудований у Полтаві, після майже столітнього панування богоборчого режиму. Він постав на землях колишнього Покровського жіночого монастиря.
 Будівництво церкви велось силами парафіян і було закінчено у 1996 році ... "

 

Наш храм

« Я вдячний Богові за те, що став на цю стезю»

Протоієрей Миколай Храпач: « Я вдячний Богові за те, що став на цю стезю»

Нещодавно митрофорний протоієрей Миколай Храпач відзначив своє 60-річчя. Його, настоятеля Свято – Покровської церкви в Полтаві, знають у всій області. Адже за його участю на теренах Полтавщини було створено та зареєстровано більше 50 парафій. За заслуги перед УПЦ КП та  відродження духовності в Україні о.Миколая Храпача нагородили численними орденами:  Святого Архистратига Михаїла, Святого рівноапостольного князя Володимира ІІІ та ІІ ступеня, Святого Миколая Чудотворця,  Святого  Юрія Переможця, Христа Спасителя. У 2008 році за указом Президента України він отримав орден «За заслуги ІІІ ступеня».

У бесіді з ним отець Миколай розповів про основні  віхи свого життєвого шляху, становлення його священиком, віру й благодать,  стосунки в сім»ї та у церкві й про те, з якими помислами він живе сьогодні.

- Отче Миколаю, Ви –  протоієрей, тобто, старший священик. Проте багатьом  нашим читачам незрозуміло, що означає митрофорний.

Це значить, що я маю право носити митру, тобто, головний убір  що  символізує  терновий  вінець, який надягає священик під час богослужінь. Таким правом нагороджують священнослужителів за заслуги перед церквою. Нею мене відзначив Патріарх Київський і всієї Руси – України Філарет ще в 1996 році за будівництво Свято - Покровської церкви.

- Сьогодні Ви знана особа серед духовенства Полтавщини, і не тільки. Проте шлях до цього був у Вас не такий вже й прямий та простий. Хоча б тому, що Ваше дитинство припало на роки атеїзму. Як у той час складалися Ваші стосунки з Богом?

Народився я в  Зіньківському районі, є там таке село Кілочки, утворене із 3 козацьких хуторів. 1953 рік, звичайно,  важкий був, повоєнний, бідність була. Я ріс в набожній родині Івана та Катерини Храпачів. І результатом мого виховання  саме у вірі, гадаю, і стало те, що я зараз у церкві. Всі мої рідні – і батьки, і дідусі та бабусі - постійно ходили до храму і прилучали до нього мене, можна сказати, «із пуп»янка». Мама розповідала, що коли мені був іще місяць від роду, мене носили на  причастя. У нашому селі церкви не було, була в сусідньому.  Коли я підріс і став хлопчиком років 4 – 5, то пам»ятаю служби, які на той час мені здавалися такими довгими! Я забирався на амвон, де зазвичай стоїть священик,  Царські врата були зачинені, але в них були шпаринки - і я крізь ці отвори заглядав: а що там робить батюшка? Дуже цікаво було.

Ще запам»яталося, як ми ходили з батьками на нічну Пасхальну службу. У сусідньому селі жили наші родичі, тож звечора нас клали спати на печі, а коли починали святити паску, нас будили, і ми теж прилучалися до освячення. Від тих часів залишилися незабутні враження! 

- Тобто, Ваше дитинство не було втиснуте в атеїстичне прокрустове ложе?

Якби ж то. Ходив я до церкви десь, може, до 4 класу. А потім одного разу на шкільній лінійці після Пасхи нас чоловік 10 виставили перед усіма і змусили показували руки. От, мовляв, подивіться, Храпач і ще там інші фарбували яйця. Після цього з нас почали насміхатися. А в мене всередині в душі – протест, думаю: а я спеціально буду ходити до церкви. Та й вдома батьки втішали, що то комсомолія, вони безбожники, вони церкви знищили, не вір їм. Проте через глузування однокласників ходити до храму я перестав.

Але коли закінчив школу і вступив до Донецького медичного інституту й почав бувати в інших містах, намагався при кожній нагоді заходити у різні храми. Мене настільки приваблювала їхня атмосфера, церковний спів і сам вигляд церкви!

- Отже, отче Миколаю, Ваша перша професія була пов»язана з медициною. А чи не жалкуєте, що Ви зараз не лікар?

Так, по закінченні медичного інституту в 1976 році я почав працювати лікарем епідеміологом, довіреним лікарем ЦК профспілки працівників нафтової  та  газової  промисловості  по Полтавській  області. Професія лікаря і священика дуже  близькі тільки лікар  лікує  тіло , а священик і душу. Але все це вже в минулому, і я не жалкую за тим, що став священиком. З роками я тільки вдячний Богові за те, що я став на  цю стезю. Ну був я лікарем, був би головним з моїм характером – ну і що? А тут у мене зовсім інше. Тут у мене така радість, така  духовна насолода, якої б там у мене ніколи не було. Мені зараз може бути важко фізично, я можу стомлюватися, бо багато служб. Але я встаю вранці і радію, що сьогодні піду на службу, буду молитися і будуть люди. А там би ніколи не було радості,  бо я знаю, що таке адміністратор в будь – якій мирській організації.

- А як сталося, що Ви пішли у  священнослужителі, і чому саме Української Церкви?

 Справа в тому, що мої родичі – батьки, діди, баби – вони всі були національно свідомими. Любов до України, до всього українського, до українських традицій – це жило в нашій родині і виховувалося в мені з дитинства. Потім в 1984 році мені випала нагода поїхати до двоюрідних сестер мого батька в Америку, в Чикаго. Там мені дали знань за той місяць, що я там був, більше, ніж я тут дізнався за свої 33 роки (а саме стільки мені було, коли я туди поїхав) – я узнав правдиву історію. Я узнав історію Української Автокефальної Церкви, познайомився з працями митрополита Василя Липківського. З багатьма людьми зустрічався, з багатьма говорив. І я відкрив для себе нову Україну, справжню. Це, можна сказати, вплинуло також і на те, що я прийняв сан священика.

З кінця 80-х років я почав брати активну участь у процесах відродження українського православ»я в Полтаві. На той час така Українська Церква була вже у Львові, Києві, а от Полтава її не мала. Хоча після того, як ми підняли історію, то виявили,  тут в 20 – ті роки, у воєнні роки Українська Церква була домінуючою. І наш Свято – Успенський собор в 17 році провів конференцію про українізацію Церкви, і тут сильні були рухи. І от мені як віруючому,  довірили очолювати новостворене Православне Братство апостола Андрія Первозваного. Ми їздили часто в Київ, проводили там різні зустрічі,  приїжджав Патріарх, ми були на соборах, на інтронізаціях. Ми зареєстрували в Полтаві Покровську громаду УАПЦ і почали боротися за те, щоб нам надали приміщення для богослужінь. Але тодішня влада всіляко опиралася цьому. Тоді відбувалося, власне кажучи,  протистояння віруючих і влади. Але під натиском громади, демократичних сил, насамперед Руху, на сесії Полтавської міської ради передали Покровській громаді дзвіницю Свято – Успенського собору.

Пам»ятаю, коли вперше приїхав  Патріарх Київський і всієї України Мстислав, ми його тоді зустрічали в аеропорту «Бориспіль». Він приїхав і дізнався, що ми з Полтави і каже: «О, моя Полтава (він сам же родом з Полтави), полтавці. Чи є у вас Церква Українська?» А ми йому: «Немає». А він каже: «Як це, в Полтаві - і немає?»  «Та немає священства, немає кому», - відповідаємо. «А ви?» - запитує він. « Та як ми? Ми такі далекі від всього цього, грішні», - кажемо йому. А тоді він поклав мені на голову свою руку і каже: «Це полтавець, голомозий, - хоча я тоді ще не такий голомозий був (сміється – ред..). - От Вам і треба ставати».

- Можна сказати, благословив Вас?

Можна сказати й так. Ви знаєте, я ці слова і цю руку його відчуваю і до цього часу. І оце для мене було, мабуть, визначальним, коли він це сказав: хто, як не ви, хлопці, ви ще ж молоді. І вже в1992 році  мене рукоположили спочатку в сан диякона , а потім у київському Володимирському соборі у священики.

Повертаючись до тих часів, хочу сказати, що відродження українського православ»я відбувалося в тяжкій праці і боротьбі.. Але у нас було таке бажання мати Українську Церкву! Ми їздили по всій області, ми кругом проводили цю роботу, агітували, створювали парафії. Сільські люди тягнулися до Української Церкви, до українського слова, адже воно було їм зрозуміле..

Починати завжди складно, ми що могли, те й робили. Були і свої священики, і з західної України приїжджали – поступово ми почали зростати. Хоча і відчай був, і зрада, і битий ходив, по - всякому бувало. Але я не був сам ніколи. З допомогою громади нам вдалося не тільки відстояти Свято – Успенський кафедральний собор, а й побудувати Свято – Покровську церкву. Я по характеру такий: якщо за щось взявся, то мушу його робити, довести до кінця. Правда, не всі ті, що коло мене, витримували отого напору, який був із моєї сторони. Тому, можливо, не всі скажуть про мене добре слово.

- А як Ви ставитеся до того, що Українську Церкву дехто називає неблагодатною?

Кажуть там, благодать є, благодаті немає. У нас була баба Параска, то вона зібралася і пішла до владики Феодосія (Царство йому небесне, дуже гарний був архієрей), і каже: «Владико, от Ви кажете, що наша церква неблагодатна. Але скажіть, як Ви знаєте? У Вас  є прилад такий, яким Ви міряєте цю благодать? Якщо є, то дайте й ми поміряємо».

Благодать Божа  це  сила  Божа. Вона  діє благотворно  на  нашу  душу  і дає  нам  мир, радість, втіху , благополуччя , спокій  і  навіть  сльози покаяння і все що приємне  нашій  душі  дається  благодаттю Божою.     Лише  Він надсилає благодать, Він діє нею, а не людина. Благодать  це  дар , її не купиш, благодать милість  і сила Божа  послана  Самим  Богом .  Це  нетварна  Божественна  енергія яка  перетворює  людину і приводить її до Бога..Тобто, той, хто говорить неблагодатна, він просто далекий від розуміння. А Бог говорить, що там, де двоє або троє зберуться  в ім’я Моє,  там і Я серед вас.     Той, хто визначає благодать  Божу  втручається , м’яко  кажучи,  не  в  свої справи…

 - Істинні священики – це люди, обрані Богом. А які якості потрібно мати тому, хто служить Господу?

Найперше – це віра. Знаєте, я скажу по секрету: ті священики, які прийшли на початку, прийшли з вірою – вони кращі, ніж дехто із тих, хто закінчив семінарію. Теоретично вони грамотні, але духовно слабі. Тому віра. І там, де немає віри, священик не відбувається, повірте. Якщо ж є віра – стержень -  будуть і всі інші якості: буде любов і до Бога, і до ближнього.

- Я правильно Вас зрозуміла: основне – це віра, а не диплом про закінчення духовного навчального закладу?

Не зовсім так. Як я уже сказав, віра – це первинне. Але знання також мають бути. Якщо їх немає, то це дуже складно. Священик повинен бути богословом , розуміти слово,  та ще й пояснити його парафіянам – проповідувати Святе Письмо..

- А наскільки тісно повинен священик взаємодіяти із парафіянами? Адже нерідко буває, що до нього й не доступишся: служба закінчилася – він сам по собі, а люди теж самі по собі.

Такий аргумент часто висувають православним протестанти. Мовляв, православні відслужили і займаються своїми справами, а парафіяни самі по собі. По – перше, це не зовсім так. Оскільки та служба, що відбувається в храмі, це є велике таїнство,джерелом Божої Благодаті і вона уже є спілкуванням священика і людей з Богом. Крім  того на  кожній  службі священник  говорить проповідь  на  тему  Єванглія  дня.А, по – друге, православний священик зайнятий більше, ніж протестантський пастор. Тому що, закінчивши православну службу, священик виконує ще багато різної роботи – служить панахиди, хрестить. Тобто, виконує ще багато таких обов»язків, яких  немає у протестантського пастора.

Але я скажу й інше. У нашому храмі  після служби не закінчується спілкування зі священиком. Принаймні, всі, хто захочуть поговорити зі мною наодинці, можуть це зробити. Крім того, у нас є недільна школа для дорослих, і людина, яка хоче поспілкуватися тісніше, вона прийде на цю школу, і 1-2, а то й 3 години ми будемо це робити. Тобто, все залежить від священика: якщо він захоче, то організує так, як належить. Але, звісно ж, ніколи не буде міцної парафії, якщо священик закінчив службу, сів на машину і поїхав, а люди залишилися самі.

  - Отче Миколаю, а з якими проблемами ідуть до Вас  люди? Що  їх турбує найбільше?

 Найчастіше це  проблеми побутового характеру. Наприклад, проблема з дітьми, стосунки в родині і багато приходять з проблемами фізичного здоров»я. Проте є й такі, яких турбує духовне, - і це для мене найбільша радість. А так, як кажуть в народі, як до горя, то й до Бога – приходять, бо якесь горе. Намагаєшся людині допомогти, пояснити. Але, знаєте, віра – це така річ, яку людині не можна прийняти за одну розмову – на це потрібен час. Як не робиться відразу журналіст чи лікар – його треба навчати – так і богослів»я: воно дуже глибинне, серйозне, непросте, його треба зрозуміти і збагнути.

Тетяна Кружко. За  матеріалами  часопису «Полтавські єпархіальні  відомості» ч. 121.  2013р.