Свято-Покровська Церква, м. Полтава

"Свято-Покровський храм — перший храм, що побудований у Полтаві, після майже столітнього панування богоборчого режиму. Він постав на землях колишнього Покровського жіночого монастиря.
 Будівництво церкви велось силами парафіян і було закінчено у 1996 році ... "

 

Статті та проповіді

Про те, що гріх необхідно перемагати вже сьогодні

«Істинно кажу тобі: сьогодні ж будеш зі мною в раю». Ці слова зовсім незадовго до своєї кончини почув розбійник, який зумів духовним взором розгледіти у спаплюженому, понівеченому, прицвяхованому до хреста та стікаючому кров’ю чоловікові Найсвятішого Бога. (Лк. 23, 40-43) Це здається немислимо для людського розуму осягнути всю глибину Промислу та Премудрості Божої. Адже і серед нелюдських страждань Христос знаходить місце для проповіді. Запитаєте для якої? Задумавшись, ми зрозуміємо, що насправді євангельський момент бесіди із Христом розіп’ятих праворуч та ліворуч від Нього розбійників є також притчею, і до того ж чи не найважливішою із усіх!

Християнство не знає терміна «доля», тож і тут не сміємо про неї говорити. Уявімо перед собою цю картину. Ось Господь, а ось два грішника — злочинці, які, вочевидь, скоїли щось доволі жахливе (з огляду на спосіб страти, до якої були засуджені). Поруч із цими чоловіками Бог, що в мить може простити їм усе. Вони в рівних умовах. Розуміймо, у Христа в Раю було вдосталь місця і для двох, але воля і, як наслідок, участь кожного з розбійників була кардинально різною. Один просить прощення і спасається, а другий осміює та осуджує Христа і, разом із цим, осуджує і себе.

Здавалося б, невже отой, за словами церковного піснеспіву, благоразумний розбійник так багато зробив для свого спасіння, хіба він доклав хоч якихось зусиль? Відповідь однозначна — так! І ці зусилля значно більші за будь-яку фізичну працю, це була потуга його душі. Знаходячись на відстані кількох годин від смерті, розуміючи, що от-от скінчиться земний відрізок його життя, чи міг він на щось розраховувати, чи перечив імовірному напарнику по злодіяннях, лише меркантильно сподіваючись отримати від Ісуса взамін якийсь свій надзвичайний порятунок? Зовсім ні.

Слова, з якими він виступив на захист Господа і прохання до Ісуса Христа пом’янути його у Небеснім Царстві були своєрідною і, разом із тим, щирою формою смирення і покаяння, визнанням свого неправедного способу життя. І це є прикладом покаяння лише заради покаяння, це було виявом його бажання здолати у своїй душі диявола, нехай і вже у передсмертний час. І в цьому ми яскраво бачимо приклад «вчасного» покаяння.

Шанс, по правді унікальний, було дано обидвом, але один ним скористався, а другий — ні. І виникає питання: «Що ж такого особливого і повчального є у цьому євангельському епізоді? Те, що потрібно каятись? Так ми це й так розуміємо!». Але, чи розуміємо насправді? От щиро дайте собі відповідь, чи ніколи ви не казали собі «Ось зараз ще вчиню цей грішок (ну хіба ж він такий значний?!), а більше не буду!», або ж, що ще «краще», чи не займались, до прикладу, плануванням сповіді відповідно до намірів вчинити той чи інший гріх, щоб не довелось потім двічі каятись за переступ однієї й тієї ж заповіді? Отож і воно!

А хіба може так чинити християнин, до якого сам Господь промовляє так: «Отже, пильнуйте, бо не знаєте ні дня, ні години, коли Син Людський прийде»? (Мф. 25, 13) Авжеж ні! Чуєте, ми не знаємо, ніхто з людей не знає, коли доведеться давати відповідь Христу! І ось тут дуже актуальною і повчальною стає вже описана подія, подія, що мала місце одного весняного дня на горі за стінами Єрусалиму. Вона не просто вчить нас каятись, просити у Бога прощення за непослух і працювати над виправленням свого життя, але вчить нас робити це саме зараз, негайно, у цю мить! Можливо і другий розбійник, почувши Ісусову відповідь про рай, зрештою опам’ятався, але… Але шанс було втрачено.

Гріх — це хвороба душі. Якщо казати про хвороби тілесні, то тут простіше. У більшості випадків вони розвиваються таким чином, що доволі швидко з’являються перші прояви захворювання і потрохи симптоматика все наростає і наростає і, зрештою, ми вже можемо діагностувати цю хворобу, а, відтак, і ефективно лікувати. Із гріхом все не так. Диявол діє підступно. Найчастіше, гріх подібний до плюща, який стелиться по землі, стовбурах дерев тощо все більше зміцнюючись та укорінюючись, але не даючи яскравих проявів.

А чому нема оцих яскравих проявів? Та тому, що гріх (хай «малий», але постійний) просто робить нас нечутливими до них, відбувається притуплення голосу совісті. Ми стаємо резистентними, стійкими проти докорів сумління. А отже важливою є кожна хвилина, бо кожна мить перебування у стані гріха віддаляє нас від Бога. І з цієї точки зору також бачимо, що християнин не може собі дозволити відкладати каяття, бо ж навряд чи хтось відмовлятиметься від лікування страждаючи, скажімо, від пневмонії чи гіпертонічної хвороби, чи відкладатиме його на завтра, наступний тиждень, чи наступний рік.

А що страшніше: померти тілесно чи за життя стати духовним мерцем? Уявімо собі людину, що живе як і ми, але ось тільки тіло її гниє і розкладається, так що сморід поширюється на цілу округу. Картина неприємна усім. А, якщо ж неприємна, то чому так любо ми відображаємо її на своєму прикладі? Адже саме до такої людини уподібнюємось ми, коли не каємось, коли відкладаємо, «бережемо» праведне життя на потім, бо за таких обставин душі наші гниють і розкладаються і смородом гріха відганяють Божественну благодать, яка просто не може перебувати там, де є нечистота. Бо, «що спільного у світла з темрявою? Яка згода між Христом і Веліаром?» (2 Кор. 6, 14-15)

Гріх є неприроднім нашим станом, а тому ніколи, перебуваючи у гріху, ми не знайдемо гармонії, спокою, справжнього щастя. Щось завжди буде не так, не даватиме нам цього такого бажаного спокою, дратуватиме. Цей протиприродній стан так чи інакше даватиметься в знаки і вже точно не приведе нас ні до чого хорошого. Тому не відкладаймо боротьбу зі своїми пристрастями на завтра, а вже зараз даваймо бій гріху, задіявши усі свої духовні ресурси, усі сили своєї душі.

А разом із цим пам’ятаймо, що завжди краще і простіше не вчинити, аніж потім виправляти, будуючи своє життя таким чином, щоб повсякчас слідувати словам пророка Давида: «Поспішав я і не барився виконувати заповіді Твої». (Пс. 118, 60) І так, поклавши усю надію на Божу поміч та милосердя, прямуймо до життя вічного у небесних оселях і вічної радості. І в цьому нехай допоможе нам милостивий і довготерпеливий Господь!

Лука КАР