Свято-Покровська Церква, м. Полтава

"Свято-Покровський храм — перший храм, що побудований у Полтаві, після майже столітнього панування богоборчого режиму. Він постав на землях колишнього Покровського жіночого монастиря.
 Будівництво церкви велось силами парафіян і було закінчено у 1996 році ... "

 

Статті та проповіді

Постаті. Митрополит Василь Липківський

Служіння народного митрополита Василя Липківського

10.12.2007, [12:48] // Калейдоскоп-дайджест //

Євген СВЕРСТЮК. – «Наша Віра», листопад 2007 року

В релігійному житті височать ПОСТАТІ. На великому історичному переламі ХХ ст. між епохою царської Росії і епохою диктатури большевизму він, священнослужитель і захисник віри зі щитом «не бійтеся» стоїть, як могутній дуб, закорінений глибоко в землю. Його шарпають холодні північні вітри, навколо нього наступають і відступають війська, над ним кряче і віщує негоду вороння, навколо нього товпляться і віруючі, і суєтний люд, а він тримається корінням в рідній землі і простягує свої руки до вічного рідного неба.

Люті вітри вічно січуть, а рідна земля і небо вічно рятує. І досі.

Василь Липківський народився 1864 – майже ровесник клясиків української літератури. Його розстріляно опівночі 27 листопада 1937 року і поховано у велетенській братній могилі, можна сказати – в народній могилі – уже одночасно з другим поколінням трудівників на ниві української культури.

Як священнослужитель, він реалізував себе і виявив усю могутність духу в час гонінь на віру і лютого убивання священнослужителів. Провидіння судило йому приймати важке для церковної людини рішення: відступити від вікових канонів єпископського свячення і відступити від церковної єрархії, з якою служив десятки років і терпів утискив від неї.

Монах Мартин Лютер розпочав війну проти папського Риму у віці за 30 років. Чеський протестант (проти німецької ієрархії) розірвав при народі папську булу – за 40 років. А протоієрей і богослов Василь Липківський пішов на ту важку дорогу, коли йому було вже за 50 років.

Усе це були люди великої, справжньої віри. І патріоти. Кожен з них стояв перед обличчям смерти і щохвилинно був готовий прийняти кострище.

Але віра зобов’язує бути одважним і йти дорогою Христа.

Провидіння судило йому «скинути тягар митрополичого служіння» під примусом влади. Але він важко пережив співучасть у цій лихій акції своїх людей, які прийняли «усвідомлену необхідність». Це був 1927 рік, уже готувалися масові репресії проти пастви митрополитової – проти українського селянства.

Звичайно, насильство було б застосоване до митрополита ще до суду над СВУ в 1930… І внутрішньо він вже був готовий.

Однак постає питання, чи мучеництво через страту було б важчим, ніж сувора бідність в цілковитій домашній ізоляції протягом десяти років, у маленькій сестриній кімнатці разом з паралізованою людиною у напівголоді…

Саме у цьому випробуванні чи не найбільше реалізував свої сили український народний митрополит: він скористався щілинкою в їхньому законі, який дозволяв писати листи закордон. Забігаючи наперед, скажу, що тією щілинкою скористалося покоління в’язнів сумління у совєтських концлаґерях, особливо на засланнях після концлагерів. Наглядачі різного ранґу не розуміли, як багато важить слово, навіть просіяне через цезуру.

У своїй келії він писав дрібним почерком свої проповіді до українського народу. Важко сказати чи це були саме ті проповіді, які він виголошував сотні разів перед українськими селянами у тривожні роки після громадянської війни, коли народ сам фанатичний блиск його очей сприймав як заклик до опору владі антихриста, чи ті, які виголошував з катедри Софійського собору – останньої твердині УАПЦ. Радше ні, то були проповіді до українського народу поза часом, проповіді в уяві «згадуючи дні давні та роки вічні». То були слова, які повинен говорити український священик людям в неділі і свята – так і названо його книгу в традиційному найменуванні (очевидно вже після того, коли вони були зібрані в Канаді).

Чи міг собі уявити невтомний подвижник Духу, що ці проповіді через пів століття повернуться в Україну і стануть хлібом щоденним для тисяч священнослужителів, які шукатимуть їх, а заодно і його перекладів богослужбових текстів, і вважатимуть, що ті переклади найкращі, бо тоді, окрім знання української мови, був добрий рівень богословської освіти. В проповідях по суті ув’язненого митрополита відчувається напруга протиставлення безбожному світові та глибока тривога, без якої дух віри знижується до релігійної риторики. Особливо глибоким і правдивим звучанням виділяється тема Зшестя Святого Духа на Апостолів, бо то пов’язане з найглибшим переживанням учасників творення Української Автокефальної Православної Церкви і спільною молитвою в Софійському соборі про Дар таїнства Духа Святого. Усі пережили ту спільну молитву так глибоко, що канонічні єпископські висвячення здавалися порожнім ритуалом.

Влада його не могла використати і не могла ліквідувати.

Історія усунення митрополита Липківського у нас часто подається мовою совєтської преси: підготовили Собор, зібрались єпископи, проголосували… Тією ж мовою подавали історію убивства Шварцбартом в Парижі Симона Петлюри: рахували кулі, описували убивцю, його виступи на суді… За цим сценарієм замітання слідів ішли, аж доки подія не стала в ряд засвідчених документально замовлених у Кремлі убивств Є. Коновальця, С. Бандери – постатей першого ряду…

Звичайно ж про внутрішню близькість митрополита Василя Липківського і Симона Петлюри і на полі релігійному, і на культурно-національному знали всі, не кажучи вже про ҐПУ. Симона Петлюру вбито 26.05.1926.

Митрополита Василя Липківського заарештовано вже 13 липня 1926. Закривають 2-гу Всеукраїнську Православну Церковну Раду, яка проіснувала сім років і три місяці, щоб організувати третю – «радянський ліквідком»: («Ми через ваші голови зберем ваш собор» – казав Балицький). Через півтора місяця несподівано митрополита Василя Липківського, після звинувачень в тому, що його проповіді не відповідали радянській ідеології, а поведінка не відповідала вимогам ҐПУ, випускають на волю…

«Ті ж самі люди, але зовсім інший дух… Проєкти своїх ухвал та рада перше носила до ДПУ, і лише після ухвалення там записувала їх до свого протоколу, це вже була не вільна державна організація, а церковна філія ДПУ… Організацію ієрархії УАПЦ взяв на себе єпископ Ромоданів і справді виконав це завдання не гірше патріяршого заступника Сергія в Москві».

Отже, стосовно Митрополита, то ліквідація його не може бути демонстративною з огляду на його популярність у народі і на реакцію Заходу. Навпаки, його треба принизити, здискредитувати за допомогою його учнів, відкинути від церкви методом «чистки», а потім згасання під домашнім арештом…

Антихрист не любить пастирів серед громади вірних. Він не зносить чиєїсь доброї слави… «Але та надто показна і зворушлива зустріч, згадує Митрополит, – яку зробив мені народ і в Харкові і в Київі після мого звільнення, вже вирішила мою долю: мене треба було конче зліквідувати».

Очевидно, щось подібне подумала дружина Євгена Плужника Галина Коваленко після того, як студенти університету після вечора, де він читав їм свою поему «Галілей», винесли його на руках.

Дружина Миколи Зерова Софія, дізнавшись про овації, якими нагородили його студенти після блискучої лекції, скрушно похитала головою і сказала: «Боюсь, що це тобі даром не мине»…

Як тут не згадати тріюмфального в’їзду Христа в Єрусалим, пальмових гілок і криків «Осанна», адже це було за тиждень до розп’яття. Можливо, і участь Юди Іскаріотського потрібна була їм не задля впізнавання Того, Кого й так всі знали, як задля приниження Учителя, від Якого відступається учень… А хіба страх не привів до відступництва другого учня вірного Петра?

Страшно читати біографії сподвижників Митрополита Василя, використаних – і викинутих в небуття…

В усі хрестоматії мали б увійти прощальні слова Митрополита – за спогадом протопресвітера Димида Бурка:

«Важко було Соборові переступати через авторитет великого архипастиря, але, мовляв, обуха батогом не переб’єш: ҐПУ настоювало на своєму. Могильна тиша. Напружені погляди на Митрополита. Чекають його останнього слова. «Чого злякалися, почав він, чи не знали раніше, куди і задля чого йдете? По нашій вірі Бог послав нам радість духовного відродження, але за нетвердість нашої віри Він посилає нам випробування. Хто могутніший за Бога, кого, крім Нього, маємо боятись? Не бійтеся, хто служить Богові і своєму народові. Не бійтеся, хто щиро хоче спасти свою душу. Не бійтесь і відганяйте сумніви. Не бійтесь, бо коли наша справа правдива й угодна Богові, нас ніхто не переможе. Не звертайте на побічні шляхи, не наважуйтесь на облудні манівці. Тільки відкритий і простий шлях є найкоротша дорога до Бога. На Нього наша надія, Йому слава, честь і поклоніння…»

Це говорилося в атмосфері ліквідації Церкви і в присутності тих, що вимагали послуху, поклоніння і цілковитої покори…

І тут постає питання, якою мірою Митрополит Василь був «аполітичний» і лояльний до влади, яка трималась на терорі і послухові?

Десятилітнє домашнє затворництво для людини творчої було даром Провидіння. Потрібно було ще раз прожити своє життя наодинці з книгою Святого Письма, зважити факти і побачити їх в духовному вимірі. Отже, митрополит творив свій духовний подвиг і залишив уже нащадкам порівнювати його з подвигом життєвим.

Як і більшість реформаторів, протопресвітер Василь Липківський не виношував гордих намірів. Син українського священика, він відчував фальш у переведенні мови з селянами зі зрозумілої на незрозумілу, як тільки це стосувалося думки вищої і важчої для розуміння. тобто справжній священик так чи інакше сам перекладає тексти на зрозумілу мову. Вже в середовищі братчиків, зокрема у молодого Шевченка була потреба перекладати на українську мову псалми Давидові і вводити церковно-слов’янізми в потік живої мови. Пилип Морачевський, не надіючись на дозвіл влади, переклав 4 книги Євангелій ще в 1862. Пантелеймон Куліш поклав собі переклад Біблії за справу свого життя, свідомо йдучи проти офіційної течії. За цими фактами стояли сотні і тисячі близьких до народу священиків, які чекали дозволу на українську мову в Церкві і в житті. Досить проглянути публікації в «Єпархіальних вєдомостях» за десятиліття підготовки до собору, щоб побачити: Україна чекає мовної реформи в Церкві…

У квітні цього року виповнилось 115 років з дня народження Дмитра ДОРОШЕНКА, історика, публіциста, громадського і державного діяча. Він походив із старого козацько-гетьманського роду на Чернігівщині. Вчився у Варшавському і Петербурзькому, а також Київському університеті, який закінчив 1909 р. Працював у Петербурзі, Київі, Катеринославі як громадсько-політичний діяч, журналіст і педагог. Під час 1 Світової війни був уповноваженим Союзу Міст на терені окупованої російським військом Галичини і Буковини, а після революції 1917 року призначений крайовим комісаром Галичини і Буковини. Згодом був обраний губернським комісаром Чернігівщини. У травні-листопаді 1918 року був міністром закордонних справ України. У 1919 році еміґрував. 1921-1951 рр. професор Українського Вільного Університету (у Відні, Празі й Мюнхені) на катедрі історії України. Був професором Карлового університету в Празі (1926-36), директором Українського Наукового інституту в Берліні (1926-1931), професором на катедрі історії Церкви православного богословського факультету Варшавського університету (1936-39). 1945-50 президент УВАН. 1947-50 професор Колеґії св. Андрія у Вінніпеґу (Канада). Дм. Дорошенко опублікував близько 1000 праць з історії України, історіографії, історії культури та політичних взаємин із Західньою Европою. Головні праці Дорошенка: «Нарис історії України», І-ІІ (1932; 1933); «Історія України 1917-23», І-ІІ (1930, 1932); монографії про Костомарова, Куліша, Антоновича, «З історії української політичної думки за часів I Світової війни» (1936), «Православна Церква в минулому й сучасному житті українського народу» (1940)

• http://nashavira.ukrlife.org/11_2007.htm