Свято-Покровська Церква, м. Полтава

"Свято-Покровський храм — перший храм, що побудований у Полтаві, після майже столітнього панування богоборчого режиму. Він постав на землях колишнього Покровського жіночого монастиря.
 Будівництво церкви велось силами парафіян і було закінчено у 1996 році ... "

 

Статті та проповіді

Повчання Василія Великого

Василій Великий — Святий Василій (329—379) — святий, архієпископ Кесарії Каппадокійської в Малій Азії, визначний церковний діяч, один із Отців Церкви і найбільш шанованих на Русі святих.

Пам’ять святого Василія Християнська Церква вшановує 1 січня (14 січня за новим стилем) та 30 січня (12 лютого за новим стилем) — Собор трьох святителів.

Прохання про блага, з яким побожні звертаються до Господа, є молитвою. Однак її слід підносити не лише словесно, а насамперед у душевній налаштованості на молитву. І молитися треба завжди, з будь-якої нагоди. Сидячи за столом — молися; споживаючи хліб — склади подяку Богові, який подав тобі харч; зміцнюючи неміч тіла вином, пам’ятай Того, Хто дав цей дар, щоб звеселити серце та усунути недуги. Коли ж завершиш трапезу — нехай не гасне в тобі пам’ять про Благодійника.

На будь-який заклик тебе до молитви відповідай: «Готове серце моє», — і перебувай на богослуженні аж до останньої молитви, маючи за велику для себе шкоду полишити її. Бо ж коли, споживаючи їжу для підкріплення своєї плоті, перебуваєш за трапезою невідлучно, допоки не наситишся, і безконечної потреби нелегко встаєш з-за столу, то чи ж не більше маєш ти залишатися до кінця духовної поживи й укріпляти душу молитвою?

Усе життя нехай буде часом молитви. Однак через напруження псалмоспіву й клякання треба перепочивати, роблячи перерви, отож буде слушно узгоджувати молитву з тим часом, який їй відводили святі нам для прикладу. Так, великий Давид мовив: «Опівніч вставав я прославляти Тебе за закони правди Твоєї» (Пс. 118, 62). А ось бачимо і його послідовників Павла та Силу, що опівночі хвалили Бога у в’язниці (див. Діян. 16, 25). Потім той самий пророк мовить: «Увечорі, і вранці, і опівдні буду оповідати і звіщати» (Пс. 54, 18). Але й о третій годині відбулося зіслання Святого Духа, про що знаєш із Діянь (2, 15). Дев’ята година нагадує страсті Господні заради життя нашого. Але позаяк Давид казав: «Сім разів на день я хвалив Тебе за закони правди Твоєї» (Пс. 118, 164), а згадані години не становлять семиразового моління, то полудневу молитву треба розділити на молитву перед трапезою і після неї, аби й нам протягом кожного дня слугувало за взірець це правило: «Сім разів на день я хвалив Тебе» (Пс. 118, 164).\

Не можна нехтувати встановленого часу молитви, бо кожен із них по-особливому нагадує про блага, що їх подає Господь. Так, не слід нехтувати ранку, аби перші порухи душі й ума бути присвячені Богові, щоб ми нічим іншим не турбувалися, допоки не звеселилися думкою про Бога, як написано: «Згадав я Бога і звеселився» (Пс. 76, 4), аби й тіло не спонукати до руху, поки не виконаємо сказаного: «Удосвіта вислухай голос мій; удосвіта стану перед Тобою і пильнуватиму» (Пс. 5, 4). Й о третій годині треба вставати на молитву, згадуючи дар Духа, даний о третій годині апостолам, аби й нам стати достойними прийняти святиню й випросити в Духа проводу й корисної науки, наслідуючи того, що мовив: «Серце чисте утвори в мені, Боже, і духа праведного віднови у нутрі моєму. Не відкинь мене від лиця Твого і Духа Твого Святого не відійми від мене. Поверни мені радість спасення Твого і духом могутнім укріпи мене» (Пс. 50, 12-14). А тоді знову берися до справ. О шостій годині визнали ми за необхідне молитися, наслідуючи святих, бо сказано: «Увечері, і вранці, і опівдні буду оповідати і звіщати, і вислухає голос мій» (Пс. 50, 18), а щоби позбутися ще й біса полуденного, читай і дев’яностий псалом. Про те, що дев’ята година потрібна нам для молитви, сказали нам самі апостоли в книзі Діянь, де оповідається, що Петро й Іоан ішли у храм на молитву о дев’ятій годині (З, 1). А по закінченні дня потрібно скласти подяку за те, що цього дня було дано нам, чи що ми успішно виконали, і також висповідатися з того, чого ми не виконали; чи добровільний був наш прогріх, чи ні, а чи таємний; полягав він у словах чи у вчинках, або в самім серці; за все мусимо вмилосердити Бога молитвою. Адже переглянути минуле є надзвичай корисно, щоб знову не впадати нам у подібні гріхи, тому й сказано: «Що говорите в серцях ваших, у тому кайтеся на ложах ваших» (Пс. 4, 5). Із настанням ночі знову треба просити, щоб спокій наш був непорушний і вільний від мріянь, читаючи тоді дев’яностий псалом. А про те, що й опівночі слід молитися, розповіли нам Павло й Сила, як оповідає історія Діянь: «Павло та Сила опівночі молилися і співали Богу» (Діян. 16, 25), та й псалмопівець, мовлячи: «Опівніч вставав я прославляти Тебе за закони правди Твоєї» (Пс. 118, 62). Знову ж слід підійматися на молитву, випереджуючи ранок, аби день не застав нас, коли спатимемо на ліжку, за словами того, хто сказав: Попередили очі мої ранок, щоб навчитися слів Твоїх (Пс. 118, 148). Тим, хто вирішив жити ревно на славу Бога і Христа Його, не треба нехтувати жодної з цих годин.\

Що це за кімната, до якої Господь велить увійти молільникові (див. Мт. 6, 6)? Кімнатою зазвичай називають порожню окрему комірчину, де тримаємо те, що бажаємо зберегти, або де можна сховатися. А силу заповіді пояснюють самі слова Євангелія, бо вони звернені до тих, що догоджають людям. Якщо хтось страждає від цієї недуги, то прекрасно зробить, віддаляючись й усамітнюючись у молитві, допоки не здобуде звички не звертати уваги на похвалу людей, а дивитися лишень на Бога, за прикладом того, що мовив: «Так, як очі слуг звертаються до рук господарів своїх, як очі служниці — до рук господині її, так очі наші — до Господа, Бога нашого» (Пс. 122, 2).

Молитва має переважати над усім. Марта приймає (клопочеться над пригощанням) Господа, а Марія сидить біля Його ніг. В обох сестрах бачимо прекрасну ревність, проте завваж різницю в ділах. Господь схвалив ревність обох жінок, але перевагу надав Марії. Марта — образ діяльного служіння іншим, Марія — образ споглядального перебування перед Богом у молитві. Наслідуй, кого хочеш: і тим, і тим здобудеш плід спасіння. Утім, останнє вище за перше. «Марія вибрала кращу частку» (Лк. 10, 42). Якщо й ти хочеш бути тим, кому відкриті тайни Христові, сядь побіля Його стіп і перебувай у молитовному спогляданні.

Молитва має два види: перший — славослов’я зі смиренням, а другий — інший — прохання. Тому, молячись, не відразу розпочинай із прохання, бо тоді сам своєю волею даєш усім знати, що молишся Богові, змушений потребою. Тому, починаючи молитву, полиши себе самого, дружину, дітей, землю, омини небо й полиш усіляке видиме й невидиме сотворіння й почни зі славослов’я Творця всього сущого: і коли славословитимеш Його, не блукай умом туди й сюди, не сплітай байок, як поганин, а вибирай слова зі святих писань і кажи: «Благословлю Тебе, Господи, довготерпеливого й незлобивого. Тому, Господи, Ти мовчиш і терпиш нас, аби ми славословили Тебе, що твориш спасіння роду нашого». Закінчивши ж славослов’я, що його ти за мірою своїх сил запозичив із писань, і заславши хвалу Богові, почни смиренномудро й мов: «Не гідний я, Господи, говорити перед Тобою, бо дуже грішний, понад усі грішники грішний я». Так молися зі страхом і смиренно. Коли ж здійсниш ці дві частини славословлення і смирення, тоді вже проси, що маєш просити, тобто не багатства, не слави земної, не здоров’я тілесного, бо Він сам знає, що для кожного корисне, але, як звелено тобі, проси Царства Божого. Цар наш преславний і обурюється, коли хтось попросить у Нього чогось дріб’язкового, недостойного. Тому молитвою своєю не наведи на себе обурення, а проси для себе того, що достойне Царя Бога.

Якщо тебе осуджуватиме твоє сумління, як того, хто знехтував Божі заповіді, і якщо на молитві стоятимеш розсіяно, коли міг би стояти зібрано, то не насмілюйся ставати перед Богом, аби не стати твоїй молитві гріхом. Якщо ж ти намагаєшся, однак не вдається тобі молитися не відволікаючись, то змушуй себе, скільки стане в тебе сили, і продовжуй стояти перед Богом, звертаючи до Нього ум і збираючи його в себе самого, і Бог простить тобі. Бо не з недбалости, а з немочі не мав ти сили належно стояти перед Богом. Тому, якщо будеш себе так змушувати до всілякого благого діла, не припиняй просити, допоки не одержиш того, про що просиш, а терпляче стукай до Його дверей, просячи свого. Сказано ж: «Кожний бо, хто просить, одержує; той, хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють» (Лк. 11, 10). Бо чого іншого ти хочеш сподобитися, як не єдиного спасіння в Бозі?

Та кажеш: часто просив я і не одержував. Без сумніву, не одержав ти, бо погано просив — без віри і розсіяно, або просив, того, що для тебе не корисно. А коли й просив про корисне, то не постійно. Написано-бо: «Вашим стражданням ви спасете душі свої» (Лк. 21, 19) і «хто витримає до кінця, той спасеться» (Мт. 10, 22).

Існує два способи, якими непристойні думки витісняють добрі помисли: це трапляється чи тому, що душа через власну недбалість починає блукати думками біля того, що непристойне, переходячи від одних мрій до інших, ще більш беззмістовних; чи за наклепом диявола, коли він встигає показати уму недоречні предмети й відвернути його від споглядання й уважного перегляду предметів похвальних. Коли душа, сама розладнавши зосередженість і напругу думки, наводить собі на пам’ять всілякі порожні речі й потурає помислові, аби він вдавався до цих згаданих речей, і, надивившись на них, переходить до подальших блукань, нерідко про пусті й сороміцькі речі, тоді таку розпущеність і таке розсіяння душі слід виправляти посиленим напруженням волі, відновлюючи увагу ума й змушуючи його тут-таки перейти до споглядання добрих предметів. Коли ж диявол пробує зводити наклеп і силкується в безмовну й миролюбну душу впустити свої помисли, як розпечені стріли, щоб, нагло обпікши її, змусити довше затримати на них помисли, тоді, відбиваючи такі напади й запобігаючи їм напруженою увагою і тверезістю, як боєць, що пильним спостереженням й вдатністю руху тіла встигає уникнути удару, — слід усе віддати на поміч молитві й прикликанню — і припинення боротьби, і відбивання стріл. Цього нас навчає Павло, мовлячи: «А над усе візьміть щит віри, яким здолаєте згасити всі розпечені стріли лукавого» (Еф. 6, 16).

За природою ми маємо любов і прихильність до благодійників і буваємо готові до всілякого труду, аби віддячитися за благодіяння, яке нам виявили. — Але яке слово може відтворити Божі дари? Їх так багато, що неможливо ці дари полічити, і такі вони великі й важливі за якостями, що вистачає навіть одного, аби ми були зобов’язані бути всіляко вдячні Подателеві. Змовчу ж про ті з них, які хоча й самі собою надзвичайно величні й привабливі, усе ж перебувають під сяйвом більших — як зорі порівняно до сяйва сонячного проміння не так виразно виявляють свою благотворність. Бо немає часу, аби полишити якнайпрекрасніше й виміряти добрість Благодійника Його меншими дарами. Тому обійдемо мовчанкою схід сонця, рух місяця, животворний вплив повітря, переміни пір року, води із хмар, води із землі, саме море й усю землю, те, що із землі народжується, те, що живе у водах, різну живність у повітрі, тисячі різниць поміж тваринами — усе, що призначене на служіння нашому життю. — Але навіть якби хтось і забажав, одного минути не можна, про одне абсолютно не можна мовчати тому, хто має тверезий розум і слово, — саме про те, що Бог, сотворивши людину на Свій образ і на Свою подобу, вдостоїв її знання про Себе, приоздобивши її перед усіма творіннями даром слова, дав їй насолоджуватися безмірними красотами раю, зробивши людину князем над усім, що суще на землі; і після того, як людину обманув змій і вона впала в гріх, а через гріх у смерть, й у все, що її гідне, не погордував нею, а спочатку дав їй закон, і для оберігання людини й турботи про неї покликав ангелів, для викриття пороку й повчання у чесноті послав пророків, порочні устремління припиняв погрозами, ревність до добрих діл заохочував обітницями, а потім, коли ми, усе це посідаючи, все ж виявилися неналежними, благоволив відкликати нас від смерти й оживотворити в Господі нашім Ісусі Христі предивним промислом. Бо «Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив Себе самого, прийнявши вигляд слуги» (Фил. 2, 6) — взяв на Себе й наші немочі, поніс хвороби, був за нас поранений, щоб «Його ранами ми вилікувалися» (Іс. 53, 5), «нас викупив від прокляття, ставши за нас прокляттям» (Гал. З, 13), переніс найганебнішу смерть, щоб нас піднести до славного життя, але й цим не задовольнився, а ще й дарував нам гідність причетности до божества, приготував вічний спокій, що за величчю потішень вищий за всіляку людську думку. «Чим відплачу Господеві за все, що Він дав мені?» (Пс. 115,5) — Коли ж усе це наводжу собі на думку, то (звірюся у своїй немочі) страшно жахаюся і ціпенію від страху, аби через неуважність ума або марноту, відпавши від любови до Бога, не стати мені колись докором Христові. Бо тоді той, хто нині нас облещує й бридкими приманками всемірно старається спричинити в нас забуття про Благодійника для погибелі душ наших, це наше забуття перетворить в докір Господеві, хвалячись нашою непокірністю й нашим відступництвом. Бо він (облесник) ні не сотворив нас, ані не вмер за нас, проте ж мав з нас своїх послідовників у непокірності й недбалості щодо Божих заповідей. Цей докір Господеві й ця похвала ворогові для мене видаються важчими за геєнські муки — Христовому ворогу послужити приводом до пихи перед Тим, Хто за нас помер і воскрес.

Потрібно «більш, ніж щось інше пильнувати своє серце» (Прип. 4, 23), щоб ніяк не втрачати думки про Бога й пам’яті про Його чудеса не оскверняти уявленням марнотного, а святу думку про Бога, викарбувану в наших душах, постійною і чистою пам’яттю всюди носити зі собою, як незнищену печать. Бо так здобуваємо ми любов до Бога, яка спонукує до виконання заповідей Господніх і водночас сама ними ж дотримується, роблячись безперервною і несхитною.

Звідкіля розсіяння і помисли і як їх впорядковувати? — Розсіяння походить від бездіяльности ума, що не перейнятий необхідним, а ум перебуває бездіяльним і безпечним від невіри в присутність Бога, що випробовує серця й утроби. Бо якщо хто повірить цьому, то, без сумніву, виконає сказане: «Завжди я бачив Господа перед собою, бо Він праворуч мене, щоб я не захитався» (Пс. 15, 8). Хто ж досягнув цього й подібного до нього, той ніколи не наважиться й не матиме нагоди помислити те, що не схиляється до творення віри, нехай навіть і видаватиметься воно добрим, а не лише як щось заборонене й невгодне Богові.

Блаженна душа, що день і ніч не має іншої турботи, крім однієї: як у той великий день, коли все сотворіння стане і перед Суддею складати звіт про свої діла, не зазнати труднощів у відповіді за своє життя. Хто має перед своїми очима той день і час і завжди думає про виправдання на непогрішимому судилищі, той або зовсім не згрішить, або лише трішки, бо грішимо ми через відсутність у нас страху Божого. А в кому чітко викарбовано очікування того, що загрожує, тому страх, що живе в нім, не дасть вдаватися до необдуманих учинків чи помислів. Отож пам’ятай про Бога і май у серці страх Божий та всіх закликай до молитовних спільників і посібників, бо велика є допомога від тих, що можуть умилосердити Бога. І ти не припиняй цього, бо їхня молитва буде нам, допоки живемо, добрим помічником у цьому житті, а коли відходитимемо звідсіля, послужить достатнім напуттям до прийдешнього віку. — Але як турбота про майбутнє є доброю справою, так, знову-таки, слабкодухість і безнадія належать до речей, що згубні для душі. Уповай на благість Божу й очікуй від Нього заступництва, знаючи, що коли вдаємося до Нього належно і щиро, то Він не лише не відкине нас зовсім, а, поки ще проказуватимемо слова молитви, мовить: Це Я!

«Поклонітеся Господеві у дворі святім Його» (Пс. 28, 2). Двір Господа — свята Церква. Треба поклонятися Господеві не поза цим святим двором, а перебуваючи в ньому всередині, щоб, перебуваючи зовні й зовнішнім захоплюючись, не перетворити в ніщо своє перебування у дворі Господа. Бо багато хто з вигляду стоїть на молитві, але не є у дворі, бо думки їхні літають сюди й туди й ум розважається марнотною турботою.

«Господи, Боже мій, я взивав до Тебе і Ти оздоровив мене» (Пс. 29, 3). Блажен, хто знає свою внутрішню болячку й може прийти до лікаря та сказати Йому: Оздоров мене, Господи. «Зціли душу мою, бо я згрішив перед Тобою» (Пс. 6, 3; 40, 5). А тут пророк приносить і подяку за його зцілення: «я взивав до Тебе і Ти оздоровив мене». Не було проміжку між проханням і Твоєю благодаттю: щойно я закликав, як прийшло зцілення. Той, що молиться до Бога, має говорити не незначне, щоб зцілення прийшло до нас якнайшвидше.

«Співайте Господеві, праведники Його» (Пс. 29, 5). Не кожний, хто вустами промовляє слова псалма, співає Господеві, а інше той, хто від чистого серця засилає псалмоспів, той, хто праведний і зберігає правду перед Богом, може співати Богові, правильно дотримуючись духовних рим (духовного настрою). Як багато прийшло сюди тих, що приховують у серці неправду? Вони не можуть належно співати. Вони уявляють себе співаками, але насправді не співають, бо псалом запрошує до піснеспіву праведного. «Не може добре дерево приносити плодів поганих», і порочне серце породжувати слова життя (духовного). Очистіть серця, щоб приносити духовні плоди, і тоді, ставши духовними, можете співати Господеві розумно.

«Ти відвернув лице твоє, і я стривожився» (Пс. 29, 8). Поки проміння Твоїх відвідин, каже пророк, осявало мене, я жив несхитно й супокійно. Але коли Ти відвернув лице Твоє, тоді вийшов на яв пристрасний і бентежний стан моєї душі. Тож молитимемося безнастанно, аби осявало нас Боже лице, аби перебувати нам у священному стані, тихими й нічим не збентеженими за нашою готовністю до добра.

«Яка користь із крови моєї, коли я зійшов у зотління?» (Пс. 29, 10). Яка, каже, мені користь із благоденства моєї плоті й многоти крови, коли все підпаде тлінню? Але «умертвляю своє тіло і поневолюю» (1 Кор. 9, 27), щоб гладшання плоті не послужило приводом до гріха. Не догоджуй плоті сном, купелями, м’якою постіллю, постійно повторюючи: «Яка користь із крови моєї, коли я зійшов у зотління?» Навіщо дбаєш про те, що незабаром зотліє? Навіщо гладшаєш і обтяжуєшся плоттю? Чи ж не знаєш, що чим товстішою вчиниш свою плоть, тим важчу тюрму приготуєш для душі?

«Радуйтеся, праведні, в Господі» (Пс. 32, 1). Радуйтеся в Господі не тому, що успішні ваші діла, не тому, що насолоджуєтеся тілесним здоров’ям, не тому, що поля ваші багаті на всілякі плоди, а тому, що маєте Господа, такого прекрасного, такого благого, такого премудрого! Псалом заохочує відчути ту свою гідність, що вдостоєні бути рабами великого Владики й захоплюватися своїм рабством Йому з несказанною радістю і підстрибуванням, немов розривалося в них серце від захвату любови до Благого.

Якщо хтось, проваджений Святим і чоловіколюбним Духом, не мріючи про самого себе, а себе принижуючи, щоб піднести інших, заголосить духом, просячи чогось великого, і не промовить нічого негідного й мізерного, що виражає пошук земного та світського, — то голосіння такого почує Господь.

«Бог наш — пристановище й сила» (Пс. 45, 2). Не уникай, чого не слід уникати, і не вдавайся, до кого не слід вдаватися. А нехай буде в тебе одне осоружне — гріх й одне прибіжище — Бог. Багато хто говорить: Бог нам прибіжище, але мало хто промовляє це з таким самим налаштуванням, як пророк, бо не всі у всьому віддаються Богові, не всі Ним одним дихають, не всі в Ньому одному мають надію і певність.

Пророк говорив: «Нахили вухо» (Пс. 114, 2) — не для того, щоб ти формував якесь чуттєве поняття про Бога, немовби Він має вуха й нахиляється через тихий голос, як ми це робимо, наближаючись до тих, що слабо говорять, аби їх почути. Він мовив «нахили», щоб показати свою власну неміч, тобто зійди з чоловіколюбности до мене, що лежу на долівці, як чоловіколюбний лікар, прихиляючи своє вухо до хворого, який від сильного виснаження не може чітко говорити, щоб, перебуваючи поблизу, точніше довідатися про потреби стражденного. Божий слух, щоб почути, не має потреби у звуках голосу. Бог і за порухами серця дізнається про те, чого просять. Чи ж не чуєш, як Мойсея, який нічого не говорив, а тільки безмовними зітханнями молив Господа, почув було Бог, що мовив йому: «Чого голосиш до мене?» (Вих. 14, 15).