Свято-Покровська Церква, м. Полтава

"Свято-Покровський храм — перший храм, що побудований у Полтаві, після майже столітнього панування богоборчого режиму. Він постав на землях колишнього Покровського жіночого монастиря.
 Будівництво церкви велось силами парафіян і було закінчено у 1996 році ... "

 

Статті та проповіді

Уроки провалу переговорів УПЦ КП та УАПЦ

На  прохання  парафіян  та  читачів  Сайту  подаємо  погляд  на  переговори  між УПЦ Київського  патріархату  та УАПЦ. Він  на  наш  погляд  є  досить правдивим.

Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ

Історія нікого нічому не вчить. Залишається робити висновки з досвіду, із тих подій, свідками яких ми є. Можливо, ці висновки багатьом не сподобаються, але їх потрібно зробити сьогодні. Щоб мати завтра.

 

УПЦ КП та УАПЦ повертаються до стану війни

Це стало можливим через те, що проведені раніше переговори були провалені через позицію Предстоятеля УАПЦ Митрополита Мефодія.

У 2001 році Константинопольський патріархат погодився розглянути українське питання, якщо УПЦ КП та УАПЦ об’єднаються. Де-факто, це єдина попередня умова. Ситуація 2008 року, коли були можливі різні формати переговорів, вже не повернеться. Сьогодні, як і в 2001 році, УПЦ КП та УАПЦ чекають на Фанарі за умови, якщо вони стануть єдиними, а не поборюватимуть одна одну.

Отже, в результаті переговорів УПЦ КП та УАПЦ необхідно було виробити хоч якусь форму єдності. УАПЦ мала можливість підійти до цього питання творчо і запропонувати щось нове, а не просто варіант «автономна Церква в помісній», чи «єдина Церква через спільний собор».

УАПЦ зберегла б обличчя, якщо б розрив переговорів стався через неможливість знайти задовільну модель поєднання чи через проблеми під час підготовки спільного собору. Але УАПЦ вибрала найгірший шлях. Її Предстоятель Митрополит Мефодій вирішив публічно пояснити, які перепони існують на шляху до єдності. І кожне з цих пояснень показувало: або Митрополит Мефодій не розуміє ситуації, або він із самого початку не хотів жодних реальних переговорів. Для прояснення ситуації розберемо кожен «забобон» Предстоятеля УАПЦ окремо.

Чи потрібен третій?

Митрополит Мефодій постійно повторює, що до переговорів з самого початку необхідно підключити УПЦ (МП). На думку Предстоятеля УАПЦ, українські православні цікаві Константинопольському Патріарху лише тоді, коли зуміють дійти згоди в форматі «єдність трьох». Одначе, Константинополь готовий розглянути питання УПЦ КП та УАПЦ, якщо вони будуть єдині. Саме тому й потрібні переговори. Наявність громад Московського патріархату в Україні не є канонічною проблемою, і їх становище не потребує негайного унормування. А ось утворення з 5 тисяч парафій УПЦ КП та УАПЦ помісної Церкви, визнаної світовим православ’ям або хоча б його частиною, могло б стати задоволенням потреби українських православних у власній Церкві та новою сторінкою в загальній історії Церкви. В усякому разі, Константинополь чекає не на те, що до нього прийдуть об’єднані три Церкви, а об’єднані УПЦ КП та УАПЦ. І говорити, що участь УПЦ (МП) в переговорах сьогодні є обов’язковою – це лукавити проти правди. В ідеалі, звісно, участь УПЦ (МП) була би дуже бажана. Але вона не є необхідною. Тоді як єдність УПЦ КП та УАПЦ «на двох» — це необхідна передумова вирішення українського питання.

Чи потрібно усунути Патріарха?

Митрополит Мефодій повторює, що умовою об’єднання є відставка Патріарха Філарета. Якщо це так, то не слід було й починати переговори. Патріарх Філарет все ще не збирається на заслужену пенсію. Якщо ж переговори були розпочаті, то вже необхідно реально оцінювати власне становище і канонічно-православний статус Патріарха Філарета.

УАПЦ любить міфи про те, що її свячення визнаються в Константинополі, а філаретівські – ні. Насправді і тих, і інших, публічно або (частіше) таємно «досвячують». Треба реально подивитися правді в очі: особливої різниці між УАПЦ та УПЦ КП з точки зору світового православ’я немає.

Є два угрупування, які претендують на статус Церков, на свою тяглість від тих чи інших канонічних єрархій. Комусь може здатися, що УПЦ КП скомпрометована через те, що її Предстоятель під анафемою – але його справа на розгляді Фанару з 1997-го року. Апеляція подана, рішення немає, тому його можна вважати не таким вже і скомпрометованим. Адже підстав для анафеми насправді немає, і рано чи пізно про неї забудуть. Як забули про анафеми на адресу багатьох засновників помісних Церков. Чого вартували лише анафеми греків на болгар! Тепер же про це соромно згадувати. Натомість, якщо придивитися до УАПЦ, то вона скомпрометована не менше, якщо не більше. Власну ідентичність УАПЦ намагається побудувати через тяглість цієї Церкви від 1921 року. І виходить, що УАПЦ визнає себе спадкоємницею «самосвятів». В останні роки в документах соборів УАПЦ та доповідях Предстоятеля, було зроблено розрізнення між ідейним спадкоємством та канонічним. Очевидно, що ідейна спадщина УАПЦ 1921 року – і то не вся! – може бути прийнята. Але канонічно УАПЦ має бачити себе лише спадкоємницею УАПЦ 1942 року. У минулому УПЦ КП є принциповий конфлікт патріарха Філарета з Московською патріархією, який ускладнює шлях до майбутнього. Але в минулому УАПЦ є принципова помилка, коли єрархи та інші люди з України відкинули руку допомоги Константинополя, образивши високий давній престол. Після смерті Патріарха Димитрія, митрополит Констянтин (Баган) приїхав до України, щоб очолити УАПЦ та привести її до канонічного визнання. Однак в Україні його вмовили цього не робити. Історичну помилку зробили місцеві українські кадри, які в ті часи думали не стільки про інтереси Церкви, скільки про користь того чи іншого кроку для кучмізму. Не проявив потрібної мужності і митрополит Констянтин. Але так чи інакше, історичний шанс було змарновано, більше УАПЦ саму по собі ніхто в Константинополі бачити не хотів. Прийти ж «удвох» із ще однією української Церквою – це для УАПЦ виявилося нездійсненим завданням.

Сьогодні Митрополит Мефодій говорить про повернення до переговорів із УПЦ МП так, ніби вони не були зупинені рішенням, прийнятим в Росії на найвищому рівні!

Самодостатність УАПЦ – реальність чи фантазія?

З одного боку, Митрополит Мефодій підкреслює, що з 1995-го року УАПЦ виживає і може виживати і далі. З іншого боку, вся політика керівництва УАПЦ будується на обіцянках швидкого вирішення проблем із канонічним статусом цієї структури.

Задамося двома питаннями: а чи дійсно вижила УАПЦ? Чи існує Церква як загальноукраїнська реальна спільнота? Кожен, хто знає ситуацію в УАПЦ, може охарактеризувати це одним словом: «отаманщина». Всі вільні від всіх, всі самостійні та самодостатні. Жодних загальноцерковних проектів. Вся «курія» УАПЦ – це такий собі допоміжний відділ при кафедральному соборі Тернополя, з доходів якого цей відділ і фінансується. За таких умов «курія» УАПЦ не має жодних шансів на професіоналізм та ведення власної політики, на розбудову Церкви.

Що ж єднає УАПЦ? Спільна ідея пошуків визнання на Фанарі. Десятиліття отаманщини та «феодальних війн» в УАПЦ завершилося згодою трьох керівників реальних єпархій – Тернопільської, Львівської та Франківської – разом пошукати щастя на Фанарі. Ці спільні пошуки дають і самим архиєреям, і їх пастві стимул для видимої єдності: можливість канонічного визнання. Ця можливість – ефемерна, як і сама УАПЦ.

Реальність – це «отаманщина». І використання УАПЦ різними політичними та церковно-політичними гравцями. Останнім часом «отамани» настільки осміліли, що вирішили надавати послуги із присвоєння єпископських звань практично всім бажаючим. Цією можливістю скористалися багато церковних діячів із УПЦ КП середнього покоління, які прослужили по 20 років простими протоєреями. Феномен єпископату без пастви в УАПЦ став цікавим явищем, оскільки нагадує сучасних козацьких полковників: і мундири наче схожі, і загалом слова та вигляд – полковницькі, але щось все-таки відрізняє цих достойних людей від справжніх військових.

«Отамани» УАПЦ – хороші люди. Але чи здатні вони витримати хоч одну справжню релігійну чи геополітичну війну? Приймаючи людей із УПЦ КП протягом минулого року, вони фактично оголосили патріарху Філарету війну. Початок бойових дій було відкладено переговорами, але тепер можна очікувати дій у відповідь. Якими вони будуть – ще невідомо, але УПЦ КП значно краще підготовлена до протистояння.

Хто має більші шанси вижити в Україні, як другій Білорусі?

Патріарх Філарет зайнятий найбільшим проектом власного життя. Він хоче створити церкву, яка зможе вижити в будь-яких умовах, навіть якщо в Україні буде встановлено режим, подібний до білоруського.

Перша опора такої Церкви – якісний молодий єпископат, вихований Патріархом та перевірений «на ділі». Молодих талановитих людей помічають, їм дається шанс себе проявити, посвячують в єпископи – і далі вони проходять через практику роботи в екстремальних ситуаціях. Влада «старого покоління» тане на очах, і на зміну приходить молоде покоління, що поєднує інтелектуальність та практичність.

Чи має хоч щось подібне УАПЦ? Ні. Мобілізація єпископату відбувається за принципом «підібрали кого завгодно і зробили з ним що завгодно». До виживання в стані ізоляції в умовах 40-50 років (дай Боже, щоб Україну чекала краща доля!), єпископату ніхто не готує. Вміння використати історичні шанси для розбудови чи унормування канонічного статусу – не навчає. Якщо єпископ УАПЦ має провали в роботі, ніхто його не знімає, якщо він тільки не бунтує проти керівництва.

Двадцять років тому якість священичого корпусу УПЦ КП була близькою до нуля: різні люди, від інтелігентів до псаломщиків, і всі вони вимагали підтримки, але опертися на них не було жодної можливості. Сьогодні священство УПЦ КП – це якісно підготована когорта однодумців. Їх ідеї нескладні, цінності прості, але – ніякої «отаманщини» в голові. Вони схожі на офіцерський корпус, який підтримає єпископат у будь-яких умовах.

Чи має щось подібне УАПЦ? Ні, за 20 років нічого не змінилося, жодної спроби модернізувати священичу спільноту не було.

Тепер звернімо увагу на підтримку народу. УАПЦ хвалиться скрізь своєю тисячею громад, які існують на папері. І невідомо, скільки реально з них є. Якщо порівнюватися із 4 тисячами громад УПЦ КП, то виходить, що підтримка народом УПЦ КП має бути лише в 4 рази більшою від підтримки УАПЦ. Проте всі соціологічні опитування дають на користь УАПЦ від 0,9% до 1% підтримки. Саме стільки українців визнають УАПЦ своєю Церквою. Отже, було б природно очікувати, що УПЦ КП має підтримку приблизно в 4%, а то і ще менше – з огляду на імідж Патріарха Філарета (згадаймо, що цього іміджу так бояться єпископи УАПЦ!). Однак підтримка УПЦ КП – це від 15 до 31% за різними опитуваннями останніх років.

Очевидно, що УПЦ КП лише набирає силу, і плоди цього росту будуть з’являтися і в майбутньому. УПЦ КП веде успішну полеміку з РПЦ, проводить масові акції, виділяє мільйони на підручники з християнської етики, стала одним із генераторів ідей в пошуку християнської перспективи для українського суспільства.

Отже, УПЦ КП є і буде.

А ось УАПЦ – це реальність «отаманщини», яка існуватиме рівно стільки, скільки будуть продовжуватися сучасні умови, сприятливі для такого феномену. А оскільки історичний час для української «отаманщини» в усіх сферах закінчився, і в наступній «зимі» виживуть лише сильні модернізовані структури, то УАПЦ чекає історичний колапс.

Уроки для майбутнього

Що виявили останні переговори?

Безвідповідальність «отаманів». Якщо не було досягнуто жодних принципових домовленостей на зустрічі Патріарха Філарета і Митрополита Мефодія – то не потрібно було погоджуватися на переговори.

Якщо спільна група переговорників перевищила власні повноваження – то необхідно було зібратися всім разом із двома Предстоятелями.

Взагалі історія не знала випадків, коли б рани минулого загоювалися внаслідок переговорів. Але історія знає випадки, коли спільні собори архиєреїв, які починалися як неофіційні засідання та розмови – через натхнення Святого Духа – завершувалися єдністю.

Якщо неможливо дійти згоди, то необхідна широка дискусія.

Чому б не зібрати всіх єпископів УПЦ КП та УАПЦ в неофіційній обстановці разом із їх Предстоятелями на дискусію про майбутнє українського православ’я? Чому б не запропонувати разом знайти якусь модель співжиття, яка б вела до мирної праці, а не до війни?

Будемо очікувати на те, що ця криза завершиться загальним видужанням організму українського православ’я.

Якщо переговори УАПЦ та УПЦ КП не будуть продовжені найближчим часом, на українське православ’я може очікувати новий історичний поворот. Якщо Константинополь не сліпий, то йому потрібно зробити остаточний висновок: в Україні можна працювати лише із УПЦ КП. Вимоги цієї Церкви максимальні, але вона має історичну перспективу, якої не існує в УАПЦ. На жаль.

Тому здається, що загальне видужання організму українського православ’я можливе через нову політику Константинополя, в центрі якої нарешті буде УПЦ КП.

За  матеріалами РІСУ.