Свято-Покровська Церква, м. Полтава

"Свято-Покровський храм — перший храм, що побудований у Полтаві, після майже столітнього панування богоборчого режиму. Він постав на землях колишнього Покровського жіночого монастиря.
 Будівництво церкви велось силами парафіян і було закінчено у 1996 році ... "

ХРИСТОС  ВОСКРЕС !  ВОІСТИНУ  ХРИСТОС  ВОСКРЕС !

Наші новини

Помісна Церква найвагоміший атрибут незалежної держави.

12 грудня  виповнюється  40 днів  з  дня  відходу  в  небесні обителі   нашого  парафіянина активного  учасника робудови Української Церкви на  Полтавщині, члена  Братства апостола Андрія  Первозванного,  будівничого Свято-Покровського  храму Колотія Петра  Григоровича.  Петро  Григорович  друкувався  у ЗМІ,  мав  свої   твори на тему  віри та моралі  та  становлення   Українського  Православ’я.  Напередодні  трагічної  смерті він приніс  одну з  останніх  своїх  праць.  Редакція в пам'ять  про  нього  подає її  без  змін.  Це  бачення  автора.  Його  безкомпромісна  правдива позиція.

 

 

Нестримний плин часу, і  поволі  минає вже друге десятиліття незалежності України, що мала б, за всією логікою, ощасливити нас всілякими матеріальними і моральними благами. Та по милості наших вождів і правителів, ми зажили в режимі перманентного грабежу і катастрофічних руйнацій,  беззаконня і розгулу криміналітету. В розпачі від такого ми вже стали втрачати надію, що колись в нас буде каратися зло і торжествувати справедливість.

            Серед кричущих негараздів, що терзають Україну, не може не вражати церковний розкол, протистояння і ворожнеча в українському православ’ї. Здавалося б, що може розділяти єдиновірців, що ревно сповідують Євангеліє, в якому їм сказано:  «Нову заповідь Я вам даю: любіть один одного!... По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (від Іоана, 13: 34, 35). Та про яку вже любов між православним духовенством в Україні можна говорити, коли одні шельмують зі злобою та ненавистю інших, вдаючись до анафем, погроз і, навіть, фізичних насильств. І таке ще можна було б якось зрозуміти, якби інші в чомусь відступилися від євангельської науки чи церковних канонів. Але ж ні, озлобленість промосковського духовенства проти своїх одновірців породжена процесами становлення і розбудови в Україні незалежної Української Помісної Православної Церкви. Саме в цьому і криється суть конфлікту.

            На превеликий жаль, причини, наслідки і перипетії цього конфлікту, практично, не висвітлюються в нашій пресі та інших ЗМІ, що можна, напевно, пояснити відстороненістю від церковного життя більшості діячів цієї сфери. І це грає на руку противникам утвердження в Україні незалежної Церкви, такої, які є в усіх країнах православного віросповідання. І взагалі, замовчування цієї теми лише сприяє продовженню, а то й загостренню цього непотрібного нашому суспільству протистояння. Отож, наші люди мають право і повинні знати, що саме відбувається на теренах українського православ’я, щоб самим судити про «моральний облик» частини нинішнього духовенства в Україні.

            На сьогодні в нас діють три православні конфесії. Перша – це Українська Православна Церква, очолювана Патріархом Київським і всієї Русі Філаретом, яка послідовно відстоює об’єднання всіх трьох конфесій в єдину Помісну Православну Церкву.

Зареєстрована також конфесія під назвою Українська Православна Церква, яка фактично являється складовою частиною Московської патріархії. Вона не лише не бажає ніякого об’єднання, а й зухвало не хоче визнавати Київський Патріархат як Церкву. А ще є так звана УАПЦ (Українська Автокефальна Православна Церква). Ця також всіляко противиться об’єднанню. Вона не має свого Патріарха і, судячи з усього, контролюється іноземними спецслужбами.

            Напевно, що багато наших читачів мало поінформовані про перебіг подій, що передували нинішньому нездоровому стану речей. Як відомо, в останні десятиріччя  СРСР на Україні існувала єдина церковна конфесія, - так званий екзархат Російської Православної Церкви включно з парафіянами Греко-Католицької Церкви, приєднаної до РПЦ в 1946 році фактично в адміністративному порядку. З 1966 року екзархат очолював тоді митрополит, а нині Патріарх Філарет (уродженець Донбасу Михайло Денисенко). В 1990 році, в часи Горбачовської демократії, Греко-Католицька Церква вийшла зі складу РПЦ, а разом з цим в Україні відродилася розгромлена в 30-ті роки, але існуюча за кордоном Українська Автокефальна Православна Церква.

            Щоб якось протидіяти небажаним для Московської патріархії процесам та створити у віруючих ілюзію церковної незалежності від Москви, екзархат в Україні було перейменовано на (нібито самостійну) Українську Православну Церкву. Однак, в 1991 році, після проголошення незалежності України, Помісний собор УПЦ (за статутом найвищий орган церковної влади) приймає рішення про вихід зі складу РПЦ і утворення своєї Помісної Православної Церкви.

            Зрозуміло, що таке зовсім не входило в плани ні церковної, ні світської влади в Москві, де і по нині тяжко страждають імперськими амбіціями. На архієреїв УПЦ було вчинено, треба думати, подвійний тиск, що не важко було зробити. Сьогодні вже не є секретом, що в часи СРСР життя Церкви жорстко контролювалося горезвісним КГБ, який мав спеціальний відділ, що займався кураторством діяльності духовенства, примушуючи багатьох із них до безпосереднього співробітництва в якості своїх таємних агентів.

            Тож треба думати, що тиск не подіяв лише на непричетних до кагебістської діяльності архієреїв, серед яких першим був тоді митрополит Філарет. Але більшість єпископів змушена була відмовитися від прийнятого на Помісному Соборі рішення про незалежність УПЦ.        

Тут залишається тільки пожалкувати, що в Україні не була проведена так звана люстрація (засвічення таємної агентури КГБ), як це було зроблено в більшості країн Східної Європи після розпаду СРСР. Московські церковно-правителі усунули митрополита Філарета з посади предстоятеля УПЦ, піддавши його всілякому шельмуванню. На його місце був присланий з Ростова зовсім не приналежний до УПЦ архієрей на прізвище Сабодан, якому тодішня напівкомуністична влада в Україні надала резиденцію в найбільшій українській святині – Київській Лаврі.

            Отож, Москва зберегла свою церковну владу в Україні в формі своєї структури з тепер вже фальшивою назвою УПЦ. Зрозуміло, що таке могло статись не лише в силу імперських амбіцій Москви, а й за сприяння тодішньої кравчуківсько-кучмівської влади, що надала цій Московській УПЦ статус найбільшого сприяння. А та в свою чергу відкрито підтримувала і підтримує на виборах всіх ставлеників і спадкоємців кучмівського режиму.

            Та колесо історії назад не крутиться, і зупинити його нікому не дано. В Україні постала своя, справді українська Православна Церква зі своїм Патріархом і Патріархатом, яка користується підтримкою понад 10 мільйонів осіб дорослого населення держави. На сьогодні єпископат Київського Патріархату налічує близько 40 архієреїв, в Україні діють понад 4000 парафій, об’єднаних у 29 єпархій в усіх областях України, є свої богословські академії та семінарії.

            Як вже було сказано, в країнах православного віросповідання кожен народ має в своїй державі і свою автокефальну Православну Церкву. І це є певною відповідністю сказаному в Євангелії про те, що на Суд Божий будуть покликані всі народи. Саме народи, а не просто мешканці заселених територій земної кулі. Тож логічно, що в кожного народу мають бути і свої духовні провідники. А те, що православний український народ не є виключенням, і Україна повинна мати свою Помісну Церкву, то таке не може піддаватися ні найменшим сумнівам.

            Про ту благодатну роль, яку відіграє в житті держави своя Помісна Церква, доводити тут, здається, немає потреби. Церква консолідує суспільство, виховує громадян в дусі законослухняності, молиться за мирне і достойне життя в країні. І це добре розуміють вороги  української незалежності. Тому й не хочуть, щоб в Україні люди молились в своїй Церкві, тому й втягли значну частину православного духовенства в аморальну в своїй суті й недостойну звання християнина боротьбу  проти  утвердження незалежної Української Православної Церкви Київського Патріархату.

            Тут слід сказати, що противники Київського Патріархату не мають жодного логічного аргументу на виправдання своєї деструктивної позиції. Найчастіше від них можна почути, що, мовляв, «надо сохранять церковное единство». Але ж єдність Вселенської Православної Церкви полягає в молитовному єднанні, а не в адміністративному підпорядкуванні, як це заведено в папістському католицизмі.

            Не хотілося б тут і згадувати, та доводиться сказати про ту хулу і наклепи на УПЦ Київського Патріархату, яку можна почути від промосковських священиків і архієреїв: «националисты, раскольники, неканонические, неблагодатные» і т. п. У зв’язку з цим Архієрейський Собор УПЦ КП прийняв 19 квітня 2007 року спеціальний документ для широкого оприлюднення з назвою «Історико – канонічна декларація». В ній аргументовано і послідовно спростовується вся неправда, зловмисно поширювана противниками Української Помісної Церкви та з незаперечною логікою засвідчується її право служіння на благо і спасіння народу України.

            Декларація закликає духовенство промосковської УПЦ припинити гріховну практику порушення догматів і канонів православ’я, зокрема, переохрещування вже охрещених в церквах Київського Патріархату, що є тяжким гріхом і хулою на Святого Духа  як для духовенства і мирян, котрі спокушаються на таке.

            В Декларації міститься черговий заклик до обох вищезгаданих православних конфесій в Україні, що противляться утвердженню єдиної Помісної Церкви, припинити ворожнечу і повести відкритий і чесний діалог. До речі сказати, що до такого діалогу закликає всі конфесії і Президент України. Та поки що його не хочуть чути зверхники промосковської УПЦ. Їхня позиція зухвало – деструктивна і вкрай зневажлива до всього українського народу. Це виражено в їхніх офіційно висунутих і завідомо неприйнятних вимогах: всі приналежні не до їхньої конфесії мають прийти до них з покаянням і проситися в лоно Московської патріархії. Ними відкидаються всі пропозиції повести конструктивний діалог, що зміг би врешті решт покласти край явно спровокованому ворогами Церкви, противному Богові і людям протистоянню.

            Займаючи таку нічим не оправдану позицію, прихильники Москви з УПЦ козиряють, так би мовити, тим, що, мовляв, УПЦ Київського Патріархату офіційно не визнана іншими Православними Церквами. При цьому приховують від людей, що і їхня, так звана УПЦ, не лише не визнається іншими Церквами юридично, а й не розглядається як окрема Церква.

            Тут доречно сказати, що православний світ із розумінням ставиться до того, що відбувається в українському православ’ї і готовий визнати Українську Православну Церкву як Помісну і Автокефальну за умови об’єднання всіх православних в Україні в єдину Церкву. Але цьому, як бачимо, противиться всіма засобами Москва, погрожуючи навіть всеправославним розколом.

            З огляду на все вищевикладене, вже не можна не бачити, що церковне протистояння в Україні спричинене і триває зовсім не в силу якихось єретичних порушень догм і канонів Православної Церкви, а виключно через мирські політичні амбіції. І це підриває авторитет і довіру до України як держави. Тож над цим, напевно, слід замислитись українській владі найсерйознішим чином, пам’ятаючи, що своя Помісна Церква – найвагоміший атрибут незалежної держави.                                           

                                                                                                   Колотій                                                                                                    Петро. Григорович,

член Православного Братства св. апостола Андрія Первозваного.

 


Розклад богослужінь

Щонеділі - Божественна  Літургія  о 9-00

Напередодні в суботу - Всенічне бдіння о 17-00

Щосуботи - Божественна Літургія о 9-00

Напередодні - в п'ятницю  утреня о 17-00 

Крім того напередодні  двунадесятих та великих свят - всенічне бдіння о 17-00

У свята - Божественна Літургія о 9-0

 У седмічні  дні  Великого  Посту  з розкладом  Богослужінь  можна ознайомитиcь на  дошці  об'яв у  храмі.